Розмірковуючи, юнак споглядав, як червоні мурахи напали на сусідній мурашник, знищуючи припаси його мешканців. Коли напад закінчився, лишилася тільки купка комах, що безпорадно метушились довкола зруйнованого мурашника.
«Неначе дракони в Алагезії», — подумав Ерагон. Його зв'язок із мурахами урвався, коли він став розмірковувати про сумну долю драконів. Однак відповідь на Оромисову загадку, з якою можна було жити й вірити, почала здаватись юнакові не такою вже й складною та недосяжною.
Ерагон закінчив медитацію й повернувся до хатини. Здавалося, цього разу Оромис був задоволений його успіхами.
Коли ельф готував обід, Ерагон нарешті зважився на розмову.
— Я знаю, чому варто битися з Галбаторіксом, хоч через це й загинуть тисячі людей, — сказав він.
— Та невже? — удавано здивувався Оромис. — Нумо, розкажи.
— Битися слід бодай тому, що Галбаторікс за минулі сто років спричинив більше страждань, ніж усі ми за одне покоління, — вголос думав юнак. — Отож, ми просто не маємо права чекати, доки він сам помре. Адже він може правити ще цілі століття або й тисячоліття, переслідуючи й катуючи людей, доки ми його не зупинимо. Якби він поновив свої сили, то почав би війну проти гномів і ельфів десь тут, у Ду Вельденвардені, намагаючись поневолити ці два народи. А ще я подумав, що нам украй необхідно врятувати два яйця, які зараз переховує Галбаторікс, — це наш єдиний спосіб зберегти драконів.
Пронизливий свист чайника урвав розмову. Оромис, не поспішаючи, заварив чаю, а зморшки довкола його очей стали м'якшими.
— Ось тепер, — сказав він, — ти все зрозумів.
— Так, зрозумів, — з полегшенням зітхнув Ерагон. — Але це зовсім мене не радує.
— А це й не має тебе радувати, — завважив ельф. — Проте відтепер ми можемо бути певні, що ти не відступиш, зіштовхнувшись із несправедливістю та жорстокістю, що її нестимуть людям вардени. Ми не можемо дозволити, щоб у тебе виникали бодай якісь сумніви, коли нам потрібна твоя сила й витримка.
Оромис схрестив пальці й мовчки дивився на пару, що йшла від чашки з чаєм.
— Ти віриш, що Галбаторікс поганий? — нарешті спитав він.
— Звісно, — здивувався Ерагон.
— А як ти гадаєш, він сам уважає себе таким?
— Ні, сумніваюсь.
— Виходить, тоді й Смерк поганий? — не вгавав учитель.
За якусь мить перед очима Ерагона промайнула історія його кривавих стосунків зі Смерком, який скрізь його переслідував.
— Та ні ж бо, — зітхнув юнак. — Він, певно, не такий уже й поганий, але духи, що його контролювали, вони були саме такими.
— А як же тоді ургали? — спитав Оромис, зробивши ковток чаю. — Вони погані?
— Коли я думаю про смерть, то бачу тільки обличчя ургала, — зблід від люті Ерагон. — Вони куди гірші за тварин. Як згадаю, що вони накоїли…
— А як би ти поставився до людей, що, надихнувшись твоєю ненавистю, так само поводилися б під час бою?
— Це зовсім інше, — похитав головою юнак. — Ургали заслуговують на те, щоб їх знищили, всіх до одного.
— Навіть їхніх жінок та дітей? Тих, хто не заподіяв тобі шкоди й ніколи не заподіє? Невинних? Ти вбив би їх, прирікши народ на вимирання?
— Але ж вони не пожаліють нас, якщо матимуть таку нагоду, — здивувався Ерагон.
— Ерагоне! — несподівано гримнув Оромис. — Я більше не хочу чути, як ти прикриваєшся цією умовністю! Мовляв, якщо вони це роблять, я також робитиму! Ти розумієш?
— Авжеж, Майстре!
— То що ж ти насправді знаєш про ургалів? — знову ковтнувши чаю, спитав юнака ельф.
— Я знаю їхні сильні й слабкі сторони, а також те, як їх можна вбити, — замислився юнак. — Як на мене, цього цілком досить.
— А чому ж вони так ненавидять людей? Ти знаєш щось про їхню історію, побут чи звичаї?
— Хіба мені це потрібно? — щиро здивувався Ерагон.
— Не слід забувати, — м'яко пояснив учитель, — що за певної ситуації вороги можуть стати спільниками.
Поглядаючи на чай у своєму кухлі, юнак ледь стримався, аби не почати палку суперечку.
— Отож, Майстре, ви гадаєте, що коли хитрий Галбаторікс дізнався про звичаї та побут ургалів, то йому вдалося схилити їх на свій бік? — уїдливо спитав він.
— Це не зовсім те, що я мав на увазі, але хай буде так.