— Якщо битви за участю чаклунів відбуваються саме так, як ви розповіли, то чого тоді Аджихад дозволив мені битися без заклять у Фартхен Дурі? — спитав Ерагон. — Я ж бо навіть не підозрював, що мушу захищати власну свідомість від впливу ворожої магії. І чому ж тоді ваша Арія не знищила всіх ургалів? Там не було чаклуна, який би зміг протистояти їй, а Смерк перебував глибоко під землею…
— А хіба Аджихад не попрохав Арію або когось із Ду Врангр Тата захистити тебе закляттям? — перепитав Оромис.
— Здається, ні.
— То що, виходить, ти бився самотужки?
— Авжеж, Майстре, — зітхнув юнак, згадавши той бій.
— Я говорив із Арією, і вона сказала, нібито Близнюки випробували тебе, — замислився ельф. — А потім вони запевнили Аджихада, що ти знаєшся на магії, включно із захисними закляттями. Усі їм повірили, а вони, виходить, збрехали…
— Голомозі потвори! — не втримався Ерагон. — То що, ці падлюки намагалися мене знищити?
— Не лайся, — м'яко мовив Оромис. — Це погано впливає на тебе… Мені чогось здається, що Близнюки дозволили тобі битися без заклять не тому, що збиралися знищити, а для того, аби Смерк міг захопити тебе в полон.
— Що-о-о? — знову розлютився юнак.
— Судячи з твоїх слів, — урвав учня ельф, — Аджихад підозрював у зраді варденів, яких змусив до такого вчинку Галбаторікс, переслідуючи їхніх спільників. А Близнюки, знаючи про це, заманили тебе до Тронжхейма, відсторонили Сапфіру й віддали тебе на поталу Смерку. Тобто зрадниками були саме вони.
— Були, — наголосив юнак. — Адже тепер вони мертві.
— Це не грає великої ролі. Арія казала, що ургали у Фартхен Дурі мали кілька чаклунів і сама вона билася з ними. Виходить, жоден із них так і не напав на тебе?
— Ні, Майстре.
— От бачиш, це ще один доказ того, що тебе із Сапфірою не чіпали, лишаючи для Смерка, який відвів би вас до Галбаторікса. Це була добре спланована пастка.
Упродовж усієї наступної години Оромис навчав Ерагона дванадцятьох методів вбивства, жоден із яких не вимагав більшої енергії за ту, котра знадобиться, аби зняти з плеча порошинку.
— Відтепер у разаків немає жодного шансу, — мстиво сказав Ерагон, завершивши вправлятися з останнім закляттям.
— Але ти все одно маєш бути обережним, — попередив Оромис.
— Це ще чого? Три слова — і вони мертві!
— Чим живиться скопа? — раптом спитався ельф.
— Звісно, рибою, — миттю відказав учень.
— А якщо риба швидша за своїх родичів, то чи може вона втекти від скопи?
— Сумніваюсь, — відповів Ерагон. — Принаймні недалеко.
— Тож знай, — продовжив Майстер, — так само, як скопи найкраще полюють на рибу, а вовки — на оленів, кожна з тварин має власне покликання, яке відповідає її природі. Це стосується й разаків, які створені для того, аби полювати на людей. Це жах, що споконвіку переслідує твій народ.
— Що ж це за істоти? — сполотнів юнак.
— Це не ельфи, не люди й не гноми, — похитав головою Оромис. — І не будь-яка інша тварина, яку ти знаєш.
— Може, це рослини? — несміливо поцікавився учень.
— Ні, не рослини. Вони розмножуються, відкладаючи яйця, наче дракони. Далі в немовляти формується кістяк, схожий на людський. Звісно, це лише імітація, але вона дозволяє разакам максимально наблизитися до жертви. Там, де людина слабка, вони почуваються сильними. Вони бачать у темряві, високо стрибають, швидко бігають, а бояться лише яскравого світла й глибокої води, бо не вміють плавати. Людям затьмарює розум навіть їхній запах, від якого мають імунітет тільки гноми та ельфи.
Ерагон аж здригнувся від згадки про свою першу зустріч із разаками в Карвахолі, а також про те, як не міг сховатися, коли ті його помітили.
— Було таке відчуття, що це сон. Я хотів тікати, але не міг поворухнутись.
— Так, ти дуже добре змалював ситуацію, — погодився Оромис. — Розумієш, хоча разаки й не користуються магією, їх не варто недооцінювати. Якщо вони знають, що на них полюють, то не викриють себе, натомість триматимуться в темряві або влаштують засідку, як це було в Драс-Леоні. Навіть досвід Брома не врятував його від цих створінь. Ніколи не будь надто впевнений у собі, Ерагоне. Ніколи не переоцінюй своїх можливостей, бо не встигнеш оком змигнути, як вороги вже використають твої слабкі місця.
— Так, Майстре.
— Самі разаки розвиваються цілих двадцять років, — додав ельф. — А вже тоді скидають зовнішню машкару, розправляють крила й стають справжніми вбивцями.
— Тоді той, хто зазвичай сидить верхи на разаках, — здогадався юнак, — себто той, хто літає на них…