— То що, — спитав Ерагон, перебуваючи в справжньому захваті, — ми ще й досі можемо користуватися магією без знання прадавньої мови?
— А як же тоді Сапфіра дихає вогнем? — поцікавився Оромис. — Адже вона нічого не каже, хіба не так? І нічого не казала тоді, коли обернула могилу Брома на діамантовий склеп, і тоді, коли благословила дитину в Фартхен Дурі. Розум драконів узагалі посутньо відрізняється від нашого, їм не потрібен захист від магії. Свідомо вони не користуються нею, вийнятком є хіба ті моменти, коли вони дмухають вогнем. Проте якщо в них уже є дар, то їхню силу ні з чим не порівняти! Але чого ти збентежився, Ерагоне?
— А що все це означає в моєму випадку, Майстре? — рішуче спитав юнак.
— Це означає, — пояснив учитель, — що ти й далі вчитимеш прадавню мову, бо досягнеш із нею кращих результатів, інакше наука магії буде для тебе заскладна. А ще, скажімо, коли ти потрапиш у полон і тобі заткають рота, ти все одно зможеш звільнитися, як це зробив Ванір. І, врешті-решт, це дозволяє накласти закляття, коли тебе задурили, а ти не можеш його згадати. Але стережися спокуси скористатися цими силами, юначе! Навіть наймудріші з нас не наважуються жартувати з ними, бо можуть загинути.
Наступного ранку Ерагон продовжив вправлятися на мечах разом із Ваніром, але більше не втрачав самовладання, хай там як з нього знущався молодий ельф. До того ж, юнак не хотів марнувати енергію на суперечки, бо спина боліла дедалі частіше, доводячи його аж до сказу. Виснажливі напади хвороби знесилювали, й елементарні побутові вправи ставали для Ерагона такими складними, що дуже часто він падав на землю й корчився від болю. Напади, які траплялися по кілька разів за день, примушували його рухатись навіть під час Римгару.
Поволі юнак узагалі змарнів. Човгаючи ногами, він пересувався майже навпомацки, економлячи сили на кожному русі. Перегодом йому стало важко зосередитись на Оромисових уроках, у пам'яті з'явилися чорні діри, і він не міг згадати, що відбувалося вчора. У вільний час він брав у Орика кільце-мозаїку, аби відволіктися й не думати про свою поразку. Коли Сапфіра була поруч, то просила, щоб він пересувався верхи на ній, витрачаючи якомога менше сил.
Одного ранку, всідаючись на дракона, юнак сумно пожартував про нову можливу назву своєї хвороби.
— І що ж то за назва? — весело поцікавилась Сапфіра, відволікаючи його розмовою від тяжких думок.
— Забуття, — хрипло мовив Ерагон. — Коли тебе проймає біль, то вже нічого не хочеться. Немає ані думок, ані бажань, ані будь-яких емоцій. Ти хочеш тільки позбавитись болю. А якщо він не минає, то саме Забуття рятує нас від нього, обертаючи на зацьковану істоту з єдиним бажанням: утекти.
— Так, непогана назва, — обережно погодився дракон.
— Ні, ти не розумієш! — закричав юнак. — Я розвалююсь на частини, Сапфіро! Я немов кінь, на якому зорали геть усю землю цієї країни! Тримай мене, благаю, інакше одного дня я зникну, забувши себе самого…
— Я ніколи тебе не покину, — відповіла Сапфіра.
Невдовзі Ерагона спіткали два нові напади — під час бою з Ваніром, і ще два — під час Римгару. Коли він нарешті випростався, лежачи на землі й кривлячись від болю, Оромис сказав:
— Знову, Ерагоне, ти мусиш попрацювати над рівновагою.
— Ні, — прохрипів той, намагаючись угамувати тремтіння.
— Що? — не зрозумів учитель.
— Ні, не можу!
— Ну ж бо, Ерагоне, підводься й спробуй іще раз.
— Ні! — закричав юнак. — Робіть ті кляті вправи самі, я не хочу!
Оромис став навколішки біля нещасного учня й приклав долоню до його щоки. Схилившись, він дивився на Ерагона з такою добротою, що той раптом збагнув усю глибину його співчуття, а також те, що той залюбки знищив би його біль, якби це було можливо.
— Не втрачай надії, — нарешті сказав Оромис. — Ніколи, чуєш?
Здавалось, юнак всотував його силу.
— Ми ж з тобою вершники, — тихо мовив ельф. — Ми стоїмо між світлом і темрявою, тримаючи рівновагу. Невігластво, страх, ненависть — наші вороги. Борися з ними, Ерагоне, інакше ми програємо. А тепер встань, Убивце Тіні, і доведи, що ти можеш перемогти свою плоть!