— Ми можемо закрити трюм брезентом, — пояснив Хорст. — Звісно, цього не досить, але він усе ж таки захистить нас від дощу та сонця.
— Мене хвилює інше, — вийшла вперед Бірджит. — Як щодо двохсот монет, які ми мусимо заплатити Кловісові? Частину з них уже витрачено, чи не так? А що ж далі? Грошей у нас нема, лишилося кілька голів худоби… Навіть якщо ми, немов пірати, захопимо баржі, то як житимемо в Тейрмі?
— Головне туди дістатися, — буркнув Хорст. — А як будемо в Тейрмі, тоді вже й думатимемо про майбутнє. Можливо, доведеться діяти ще більш рішуче.
— Та куди ж іще? — глузливо вигукнув Лоринг. — Хіба не буде вже з нас тієї рішучості? Хіба ми щойно не врятувалися з Хребта? Хай там як, але я не поїду тими триклятими баржами, призначеними для худоби. Ми не худоба, затям! Нам потрібен корабель із каютами й ліжками, де можна бодай спокійно спати. Чого б нам не зачекати який тиждень, може, з'являться кращі варіанти? Що в цьому поганого, скажіть на милість?
Селяни ще довго сперечались, аж доки не звівся Роран. Тоді всі змовкли.
— Або всі пливуть на баржах, або всі йдуть пішки, — сказав він, як відрізав, і подався спати.
МОЛОТ Б'Є
Місяць сяяв високо в небі, а Роран уже вийшов із намету й змінив Альбрича на варті.
— Доповідати ні про що, — пояснив стомлений юнак.
Роран поклав лук і стріли так, аби вони були напохваті, й, загорнувшись у ковдру, примостився під каменем вартувати. Звідти було видно на багато миль. Поділивши панораму на рівні сектори огляду, він витрачав на кожен не більше хвилини, готовий щомиті схопитися, почувши підозрілий звук чи побачивши спалах вогню. Утім, юнака дуже швидко здолала втома й почало хилити на сон, тож він укусив себе за губу, аби зосередитись.
Несподівано його щоки торкнувся легенький подув вітру. Невже хтось скрадається там, за кущами? Юнака охопило відчуття жаху, і він ледь стримався, аби не зірватись на ноги й не втекти світ за очі. «Що зі мною?» — злякався він, не в змозі навіть дістати зброю. Аж раптом на горизонті з'явилася зловісна тінь, що наближалася, затуляючи собою небо. Це був разак, котрий сидів верхи на химерній істоті, яка вимахувала своїми велетенськими крилами.
Приземляючись, істота протяжно й пронизливо закричала на весь ліс, витягнувши дзьоба в бік табору. Кров у жилах застигла від цього крику, сонні птахи вибухнули жалісним хором нічних голосів, а вціліла худоба селян неспокійно заревіла.
— Це знову разак, — кинувся Роран до найближчих вартових. — Скажіть усім, щоб сиділи тихо.
Тієї ж миті з намету вискочив Фіск, горлаючи й вимахуючи списом. Юнак ледь зупинив його й переповів жахливу новину.
— То що мені робити? — прошепотів той.
— Допоможи заспокоїти худобу, — наказав Роран.
Вони разом попрямували до схованки, де селяни тримали своїх тварин. Налякані фермери вже прокинулися й почали втихомирювати худобу. Роран подумки похвалив себе за те, що наказав їм зупинитися, розсипавшись по пасовиську, а не триматися купи. Наступної хвилини він зиркнув у небо і з жахом помітив, що тінь рухається до їхнього сховку. «Якщо ця потвора ще раз закричить, ми приречені!» — подумав юнак, штовхаючи в кущі оскаженілого від страху віслюка. Утім, було вже надто пізно — крики наполоханих тварин привернули увагу разака, що почав знижуватись. «Ось і настав час глянути, чи впораємося ми з цим страшидлом», — промайнуло в Рорановій голові.
Але щойно юнак напнув тятиву, його увагу відволік неймовірний галас, який долинав із лісу. На галявину вискочили нажахані олені, не звертаючи жодної уваги на селян. Вони стрибали повз Рорана, місячи глину гострими копитами та віддзеркалюючи місячне сяйво білками зляканих очей. Тварини були так близько, що він чув їхнє захрипле дихання. Мабуть, саме це й урятувало втікачів, бо дезорієнтована крилата істота, відчайдушно кигикнувши, повернула на південь і полетіла вбік Хребта, розчинившись у нічному небі.
Роран із друзями не наважувалися зрушити з місця, гадаючи, що в раптовому зникненні разака ховається якась хитрість і що в такий спосіб їх хочуть виманити на відкриту місцевість. Минула майже година напруженого чекання, аж доки останні крики ворожої істоти не стихли й принишклі селяни полегшено не зітхнули.
«Отже, нам просто пощастило, — думав Роран на другий день. — Але не варто сподіватися, що наступного разу ми знову врятуємось. Тому нам слід рухатися вперед». Після нічної появи разака всі якось враз згодились на мандрівку баржею. Селяни поривалися їхати якомога швидше, питаючись в юнака, чи не можна було б вирушити вже сьогодні.