— Щось вас сьогодні дуже багато, — мовив один із них і підозріло зиркнув на озброєного Рорана. — А спис із мечем тобі теж потрібен для гончарства?
— Ні, — посміхнувся юнак. — Нас узяв на роботу Кловіс, ми будемо охороняти його баржі під час подорожі до Тейрма.
— Вас? Охоронцями? — зареготали воїни у відповідь. — Та ти ж минулого разу казав, що ви торговці!
— За це краще платять.
— Брешеш, — ураз спохмурнів один із воїнів. — Якось я взявся був за це діло, то ще й у боргу залишився. І скільки ж вас узагалі? Семеро було вчора, дванадцять сьогодні… Виходить, тринадцять разом з тобою. Чи не забагато для охорони кількох торговців?
— До речі, я вже десь бачив його мармизу, — озвався другий воїн. — Як тебе звати?
— Міцний Молот, — відповів юнак.
— А ти часом не брешеш? Може, тебе звати Роран?..
Не вагаючись, юнак устромив спис у горло супротивникові, а потім, різко розвернувшись, ударив молотом другого воїна. «Тепер я вбив уже десятьох», — промайнуло в його голові. Селяни налякано дивилися на свого ватажка, не наважуючись поворухнутися.
— Сховайте трупи, доки їх ніхто не побачив, — наказав Роран, кивнувши вбік придорожньої канави. Коли втікачі кинулись виконувати наказ, він роззирнувся навсібіч, аби переконатись, що не було небажаних свідків.
— Здається, усе гаразд, — тихо сказав Мандел, виринаючи з-під парапету брами. — Ми сховали тіла.
Юнак кивнув і ретельно витер спис жмутком трави.
— Слухайте уважно, — сказав він селянам. — Ми підемо до гавані швидко, але не поспішаючи. І щоб ніхто не здумав побігти, ви чуєте? У разі чого, не лякайтесь, бо життя ваших родин залежить від вашої ж витримки. Якщо ж нас викриють, то слід подбати про те, щоб кораблі успішно відпливли, зрозуміло?
— Так, Міцний Молоте! — майже набожно відгукнулися втікачі.
— Тоді рушаймо!
Крокуючи містом, Роран боявся, що сам може будь-якої миті зірватися. «На кого я обернувся?» — злякався він, спіймавши себе на тому, що вважає всіх зустрічних за потенційних ворогів.
— Щось ви зарано, Міцний Молоте, — посміхнувся Кловіс, коли вони без пригод дісталися гавані. — Утім, я люблю таких. У нас іще буде час як слід розташувати вантаж на суднах.
— Ми можемо вирушити прямо зараз? — спитав Роран.
— Ти сам чудово знаєш, що ні, — здивувався старий. — І чого ви такі нажахані, ніби вам привидівся сам Галбаторікс?
— Усе гаразд, не переймайся, — силувано посміхнувся юнак. — Гадаю, морська прогулянка поверне нам гарний настрій.
Похитавши головою, Кловіс свиснув, покликавши двох моряків.
— Це Торсон, мій перший помічник, — показав він на одного з них, шкіру якого вкривало безліч татуювань. — Він буде шкіпером на «Мерібелл». А цей чолов'яга — Флінт, він командує «Еделіною». Для вас їхнє слово — закон, як і моє на «Червоному кабані». Отже, в морі всі слухаються мене й цих чоловіків, а не Міцного Молота. Це всім зрозуміло?
— Зрозуміло! — загомоніли селяни.
— Тепер хотів би дізнатися, — зиркнув на них старий, — хто з вас буде допомагати, а хто буде охоронцями? Дивлячись на вас, годі зрозуміти!
Не звертаючи уваги на попередження Кловіса, утікачі глянули на свого ватажка, чекаючи його згоди. Роран мовчки кивнув, і ті самі поділилися на два гурти, які згодом розійшлися по баржах.
Наступні півгодини Роран допомагав матросам готувати «Червоного кабана» до відплиття, страшенно нервуючи, щоразу коли в гавані починалось якесь заворушення. «Ще трохи, і нас точно схоплять», — дратувався юнак. А коли Кловіс дружньо поплескав його по плечу, той миттю розвернувся, схопившись за зброю.
— Заспокойся, друже! — відсахнувся старий. — Я просто хотів спитати, чому ці люди так довіряють тобі? Я бачив багато ватажків, але жоден із них не був схожий на тебе. Чому вони слухаються тебе?
— Чому? — неуважно перепитав Роран, розглядаючи берег. — Я скажу тобі, чому. Я врятував їх від рабства, а також подбав про те, щоб їх не зжерли.
— Отакої! — аж присвиснув Кловіс. — Цю історію я залюбки послухаю.
— Але не сьогодні, — відповів юнак.
— Авжеж, — вишкірився в посмішці капітан. — До того ж, нам час рушати. Поглянь, моя маленька Галина прийшла мене проводжати.
Зістрибнувши на берег, він обійняв темноволосу дівчинку років тринадцяти й жінку, яка, певно, була її матір'ю.
— Скажи таткові, що ти слухатимешся, доки мене не буде, — старий розкуйовдив кучеряве волосся донечки.