— Так, тату, — відказала та.
Споглядаючи цю ідилічну сцену, Роран несподівано згадав тих воїнів, яких позбавив зранку життя. «У них, напевно, теж були родини, — подумав він. — Дружини та діти, які чекали на них щодня». Від цих важких думок горло йому звела гірка судома.
Тим часом люди на баржах почали нервувати, все частіше й частіше поглядаючи на свого ватажка. Аби заспокоїти їх, Роран по-хазяйськи пройшовся палубою й потягся назустріч сонцю.
— Віддати швартові, хлопці! — нарешті-таки вигукнув Кловіс, стрибнувши на корабель. — Море вже доволі глибоке, тож можна вирушати!
Сходинки миттю було затягнуто на борт, матроси розв'язали швартові й підняли вітрила на всіх трьох баржах. Повітря аж дзвеніло від команд та дружніх вигуків матросів, коли ті тягли канати.
З берега за відплиттям спостерігала сумна родина бравого Кловіса.
— Нам пощастило, Міцний Молоте, — радісно повідомив він Рорану. — Сьогодні нам допомагає вітерець!
Але радіти було зарано. Коли «Червоний кабан» був уже посеред бухти, з берега залунали звуки сурем та сигнальних дзвонів.
— Що таке? — стривожився юнак.
— Не знаю, — спохмурнів Кловіс. — Можливо, пожежа, але диму ніде не видно… Хіба що знову напали ургали. Ти нікого не зустрічав уранці під містом?
Роран похитав головою, не наважуючись мовити жодного слова.
— То ми повертаємось, капітане? — загукали з «Еделіни».
— Ні, ми проґавимо приплив! — загорлав старий, а Роран полегшено зітхнув, готовий щомиті втрутитись.
— Так, зрозуміло! — пролунала відповідь. — Але ми не пошкодували б навіть денної платні, аби дізнатися, що ж там таке.
— Я б теж, — буркнув капітан.
Коли берег зник за кормою, Роран стомлено присів біля борту. Він дивився на небо, зачарований його глибиною, а також на схвильовану воду позаду баржі. Море поволі заспокоювало його. «Який гарний сьогодні день, — несподівано подумав юнак. — І як добре, що я ще можу це відчувати». Трохи поміркувавши, він виліз нагору до Кловіса, який поважно стояв за штурвалом і розглядав горизонт.
— А, це ти! — зрадів старий. — Ну що, подобається море? Так завжди буває, доки не скуштуєш баланди й не почнеш сумувати за родиною!
Кивнувши, Роран почав розпитувати капітана про керування баржею й почув від того докладну лекцію з мореплавства. Невдовзі капітан тицьнув пальцем убік півострова, що був зовсім неподалік:
— Ось там уже й бухта, бачиш?
Юнак схвально гмикнув і глянув на принишклих селян, аби переконатися, що на палубі все гаразд.
Коли «Червоний кабан» оминув скелястий берег, на затишному пляжі з'явився гурт біженців. Насилу дочекавшись кораблів, вони радісно махали прибульцям руками, вигукуючи привітання.
— А хай йому грець! — обурився Кловіс. — Я так і знав, що тут щось не так! Худоба, кажеш? Ти пошив мене в дурні, юначе, справді пошив!
— Ні, — озвався Роран, — я не збрехав тобі, адже це моє стадо, а я його пастир. Хіба я не можу називати їх своєю худобою?
— Та називай їх, як хочеш, але я не погоджувався перевозити людей! — не вгавав старий. — Чому ти не сказав, який у тебе насправді вантаж? Я мав би скинути вас за борт і повернутись до Нарди.
— Але ти цього не зробиш, — спокійно мовив юнак.
— Чого це?
— А того, що мені потрібні ці баржі, зрозуміло? І що б там не сталося, вони будуть нашими. Тому не рипайся, якщо хочеш знову побачити свою Галину, — сказав Роран із неприхованою погрозою в голосі.
— Ну що ж, бодай тут ти не брешеш, — зіщулився старий.
Задоволений юнак відвернувся, але зробив це дарма. У повітрі просвистів важкий предмет, ледь-ледь не зачепивши його голову — Роран насилу встиг ухилитися, прикрившись щитом.
— Ти не переможеш мене, Кловісе, — сказав він зляканому капітану. — Краще скажи, чи дотримуватимешся ти угоди? Якщо ні, то я висаджу тебе на берег, заберу баржі й змушу команду слухатися мене. Отож, вирішуй, старий, бо тобі вже заплатили.
— Якщо я погоджусь, ти поясниш мені, що відбувається? — примружив той око. — Хай навіть ви злодії, але якщо ви служите королю, то я не повезу вас за жодні гроші!
— Якщо ти дізнаєшся про це, то твоє життя буде в небезпеці.
— Я наполягаю!
— Ти чув про Карвахол у Паланкарській долині? — зітхнувши, спитав Роран.
— Лише кілька разів. І що з того?
— Він перед тобою, — кивнув на принишклих біженців юнак. — Воїни Галбаторікса сплюндрували наше місто, а його мешканці змушені були перейти Хребет і вийти до Нарди. Король пообіцяв знищити кожного з них, тож єдина наша надія — дістатися Сурди.
Роран не став казати старому про разака, аби остаточно його не налякати.