Не вагаючись, юнак попрямував до Хорстової оселі, що стояла ближче до Хребта. Двері були прочинені, тож іще здалеку він почув гомін. На кухні зібралися Хорст, котрий повагом сидів за столом, його вагітна дружина Елейн, яка примостилася біля чоловіка, та сини Альбрич і Бальдор, котрі шанобливо стояли поруч.
Коли Роран увійшов, старий був не в кращому гуморі.
— А я ж тоді був у кузні! — голосно казав Хорст, — Утім, Тейн божиться, що бачив мене в іншому кінці міста!
— Що сталося? — спитав Роран, скидаючи з плеча торбу.
Хорст невдоволено змовк і зиркнув на жінку.
— Давай-но я тебе спочатку погодую, — схаменулась Елейн. Вона поклала на стіл хліб і поставила миску з печенею.
— Як воно там? — схвильовано зазирнула вона в очі юнакові.
— Ліс довкола або вигорів, або зогнив, — зітхнув Роран. — Нема з чого вибрати. Щоправда, колодязь залишився цілий, та його доведеться добряче почистити. Ну, а дерево я заготую, аби встигнути до дощів… Та скажіть же нарешті, що тут сталося?
— Нехай йому грець! — буркнув Хорст. — Ми, як завжди, сваримось. Тейн загубив косу і думає, що то Альбрич її поцупив.
— Він, мабуть, залишив її там, де косив, — гмукнув Альбрич.
— Та й таке могло статись, — посміхнувся старий.
— Я гадаю, що Альбрич тут не винен, — пробурмотів Роран, заходившись їсти. — Якби йому знадобилась коса, то він би викував собі нову.
— І то правда, — озвався Альбрич, і собі сідаючи до столу. — А цей дурко, замість того, щоб шукати свою косу, бреше, нібито бачив мене в полі. Або там був хтось дуже схожий на мене…
Усе це виглядало доволі дивно, адже мало хто з місцевих людей міг бути схожий на цього велетня, котрий успадкував міцну статуру від батька, а волосся медового кольору — від красуні Елейн.
— Заспокойся, вона обов'язково знайдеться, — примирливо мовив худорлявий Бальдор.
— Хто б казав! — відгукнувся Альбрич.
— Я буду тобі потрібен завтра? — звернувся Роран до Хорста, упоравшись із вечерею.
— Ні, я ремонтуватиму візок Квимбі. Клятий каркас ніяк не хоче ставати рівно.
— Гаразд, — кивнув задоволений Роран. — Тоді я гайну на полювання. Там, у долині, я бачив оленів, і вони мені здалися нічогенькими. Принаймні ребра не світяться.
— А ти не проти, якщо я піду з тобою за компанію? — вигукнув Бальдор.
— Звісно ж, ні, — посміхнувся юнак. — Вирушаємо на світанку.
Помившись із дороги, Роран вийшов надвір прогулятися. Він роззирнувся довкола, а потім поволі рушив до центру міста. По дорозі юнакову увагу привернув галас, що долинав зсередини «Семи снопів». Отож, повернувши до таверни, він побачив доволі незвичну для вечірньої години картину. На ґанку сидів чолов'яга в шкіряній куртці, позаду якого лежала торба з мисливським начинням, а гурт спантеличених селян уважно слухав прибульця.
— Тому, коли я дістався до Терінсфорда, — вів далі той, — я пішов до чоловіка на ім'я Нейл. Це порядний чоловік, я працював у нього на полі весною й улітку.
Підійшовши ближче, Роран привітально кивнув усім присутнім і також почав слухати розповідь. Справді, мисливці, котрі взимку ставлять капкани в горах, запасаються шкурами й хутром, а повертаються навесні, аби продати їх торговцям. Потім вони наймаються на польові роботи до селян. А оскільки Карвахол лежав найближче до Хребта, багато хто з мисливців приходив заробити грошенят саме сюди.
— Після кількох кухлів елю, — розповідав прибулець, — ну… ви ж розумієте, що я мусив промочити горлянку, бо півроку не вимовив жодного нормального слова, тільки лаявся на цей клятий світ! Так от, приходжу я до Нейла й давай патякати. Розпитую його про місцеві новини, про Імперію та про короля… Може, кажу, той знемагає від гангрени чи ангіни? Може, хтось, про кого мені слід знати, народився або помер, або ж його було заслано? І що ж я чую? Виявляється, що від Драс-Леони до Джиліда гуляють лихі чутки. Мовляв, ургали зникли, але куди саме, ніхто не знає. Половина торговельних шляхів Імперії закриті через напади й пограбування. До того ж, товари не забирають, їх просто знищують на місці. І це ще не все…
Мисливець похитав головою й сьорбнув зі свого бурдюка.
— Люди кажуть, — вів далі він, гикнувши, — що на півночі з'явився Смерк. Його бачили на краю Ду Вельденвардена й біля Джиліда. Подейкують, що він має гострі ікла, очі кольору вина, а волосся в нього таке ж червоне, як і кров, яку він п'є. Я чув від одного чолов'яги з Терінсфорда, що збирається велике військо… Але для чого? Коли я був маленький, мій батько завжди казав мені, що диму без вогню не буває. Може, це вардени? Останнім часом вони сильно дошкуляли Імперії. Або ж це Галбаторікс, якого діймає Сурда. До речі, він знає, де її шукати, чого не скажеш про тих повстанців. Він знищить Сурду так само легко, як ведмідь розчавить мураху, це вже повірте мені.