— Що відбувається? — гукнув він до вчителя.
— Не знаю, — стривожено мовив той. — Глаедр повертається, але теж не хоче говорити.
Схопивши меча, ельф вийшов надвір. Ерагон приєднався до нього й побачив у небі дракона. Він повертався з півночі, де вправлявся біля Каменя-що-розбиває-яйця. Здавалось, ніщо не віщувало біди, бо ельфи не могли пропустити ургалів до Ду Вельденвардена.
Утім, коли дракон приземлився, учень і вчитель побачили на лапі Глаедра глибоку рану. Оромис кинуся був йому на допомогу, але дракон лише грізно загарчав і пошкандибав у хащі. Стривожений ельф чекав неподалік, аж доки дракон не дозволив йому наблизитись і оглянути пошкоджену лапу. З долоні Оромиса миттю полинуло сяйво рятівної магії.
— Як він? — спитався Ерагон, коли ельф закінчив.
— Жахлива рана, — озвався той. — Утім, для нього це лише подряпина. Та само, як і для того, хто це зробив.
— А як же Сапфіра? Я ніяк не можу з нею зв'язатися!
— Ти мусиш піти по неї, — сказав ельф. — Вона серйозно поранена. Глаедр майже нічого не розповів, але я про дещо здогадуюсь, тож поквапся.
— Як же мені туди дістатись? — у розпачі роззирнувся юнак. — Якщо бігти, то вийде надто довго, а дороги туди нема…
— Заспокойся, — зупинив його Оромис. — Як звати твого коня?
— Фолквір! — умить згадав Ерагон.
— Тоді гукни його за допомогою магії. Просто назви ім'я й назви причину.
Зосередившись, юнак зробив так, як йому порадили, вклавши в тривожне благання всі свої сили.
— Добре покликав, — похвалив учитель.
За кілька хвилин Фолквір вистрибнув з лісу, немов срібний дух, струснувши гривою й голосно та збуджено форкаючи.
— Я спробую повернутися якнайшвидше, — запевнив юнак, залазячи на ельфійського коня.
— Роби, як знаєш, — озвався Оромис.
Ерагон торкнувся п'ятами боків свого скакуна й гукнув:
— Уперед, Фолквіре! Уперед!
Кінь став дибки й кинувся в хащі Ду Вельденвардена, обираючи найкоротший шлях. Ерагон подумки спрямовував його у вірному напрямку.
Оскільки прямої дороги не існувало, то звичайний кінь, на зразок Сніговія, здолав би цю відстань за три години, не менше. Фолквір натомість дістався Каменя-що-розбиває-яйця за годину.
— Стій! — наказав Ерагон, коли вони під'їхали до величезного базальтового моноліту, який велично височів над лісом. Зістрибнувши на землю, юнак зиркнув на верхівку брили: Сапфіра була там.
Юнак обійшов довкола брили, розмірковуючи, як же дістатися вершини, але та виявилась неприступна. Не було жодних тріщин, по яких би можна було видертись нагору.
— Залишайся тут, — сказав він Фолквіру, що з розумінням глянув на хазяїна. — Можеш попастися, але будь неподалік.
Кінь заіржав і тицьнувся мордою в Ерагонову руку.
— Гаразд-гаразд, ти молодець. Ти непогано попрацював, — неуважно мовив юнак, придивляючись до скелі, й раптом подумки собі наказав: «Нагору!»
Якби не звичка літати із Сапфірою, то ця витівка могла б закінчитись трагічно. Земля різко зникла з-під ніг, гілля дерев почало зусібіч бити юнака, але йому все-таки вдалося втримати рівновагу. Здійнявшись до верхівки гори, він послабив дію магії й спустився на каміння.
Верхівка була вкрита великими гірськими уламками, порослими дикими квітами. Усередині деяких із них Ерагон помітив природні печери, а можливо, й видовбані якоюсь велетенською істотою. Під ногами був суцільний шар старих кісток, що залишалися після трапези драконів. Тепер тут гніздилися дикі птахи, які злісно позирали на незнайомця й могли щомиті напасти.
Ерагон побрів уперед, обережно ступаючи, аби не підвернути ногу чи кудись не впасти. Якби він оступився, то полетів би шкереберть у провалля. Кілька разів довелось перелазити через гребені, а часом навіть користуватися магією, аби дістатися потрібного місця повітрям.
Сліди драконів були скрізь. Подряпини на базальті, розтрощене каміння, залишки панцирної луски й навіть яєчна шкаралуща — усе це свідчило про те, що ще зовсім недавно дивовижні створіння перебували тут.
У найдальшій печері Ерагон нарешті побачив свого дракона. Той лежав, відвернувшись від входу й тремтів усім тілом. Скорше за все, бійка відбулася саме тут.
— Сапфіро! — гукнув юнак, бо свідомість дракона ще й досі була заблокована.
Той різко повернув голову й уважно глянув на нього, наче на чужинця. Потім зітхнув, відвернувся й підняв крило, під яким зяяла глибока рана. Серце Ерагона стислося від жалю. Він знав, що Сапфіра не підпустить його до себе, тому терпляче чекав, мерзнучи на холодному камінні.
— Усе вийшло так по-дурному, — нарешті озвалась Сапфіра.