— Це може статися з кожним, — відказав юнак.
— Але від цього не легше.
— Авжеж, не легше.
— Раніше я завжди розуміла, що робити, — зітхнула Сапфіра. — Коли помер Герроу, треба було переслідувати разаків. Коли загинув Бром, ми мусили йти до Джиліда, а потім до варденів. Після смерті Аджихада ти мав заприсягнутись на вірність Насуаді. Тобто ми знали, куди тягнеться наш життєвий шлях. Але не тепер. Тепер я не знаю, як відповісти на це питання.
— На яке, Сапфіро?
— Знаєш, чому це місце називають Камінь-що-розбиває-яйця? — ухилився від відповіді дракон.
— Ні, — похитав головою юнак.
— Бо під час нашої війни ельфи вистежили тут драконів, знищили їх і розбили всі яйця. І все це завдяки магії. Відтоді на цій горі не жив жоден дракон.
Ерагон мовчав, відчуваючи, що справа зовсім не в цій, старій, наче світ, історії.
— Чого мовчиш, скажи що-небудь! — озвалася Сапфіра.
— Ти дозволиш полікувати свою рану?
— Дай мені спокій! — визвірилась вона.
— Ну що ж, тоді я сидітиму тут, доки не обернуся на камінь.
Дракон засопів, покублився у своєму лігві й, зітхнувши, мовив:
— Мені соромно про це казати. Коли я вперше побачила живого дракона, моїй радості не було меж. Але Глаедр не розділив моїх почуттів, хоча з'явилась можливість продовжити наш рід. Ми не стали парою, бо він того не схотів.
— Мабуть, через те, — обережно мовив Ерагон, — що в тебе інше покликання. Не годиться, щоб учитель був тобі парою.
— Ні, — закопилила губу Сапфіра. — Це тому, що я йому не подобаюсь.
— Сапфі-і-ро! — з докором глянув юнак. — Негарних драконів не існує, а ти взагалі найкращий.
— І найдурніший, — буркнув той і задер крило, аби юнак оглянув рану.
Наблизившись, Ерагон подумки зрадів з того, що добре вчив анатомію з Оромисом. Удар, завданий чи то іклом, чи то пазуром, розірвав дракону м'яз, але не зачепив кістку.
Закляття, яким скористався Ерагон, було довгим та складним, і навіть він сам до пуття не розумів усіх його складників. Він запам'ятав його з прадавньої книги, де майже нічого не пояснювалось, окрім самого предмета лікування: зовнішніх пошкоджень тіла. Виголошуючи закляття, юнак не міг надивуватися — так швидко загоювалась рана, хоча його власної енергії виявилось замало й довелось скористатися допомогою самої Сапфіри.
— Чешеться, — скривився дракон, коли все скінчилося.
— Це нічого, — кивнув Ерагон, відійшовши, й відчув смертельну втому. — Але боюсь, що тобі доведеться знімати мене з цієї скелі. Я надто виснажений.
— Пробач, Ерагоне, — потяглася до нього Сапфіра. — Я не дуже добре поводилась відтоді, як ми прибули до Елесмери. Я не зважала на твої поради, адже ти попереджав мене щодо Глаедра, пам'ятаєш? Проте я була надто горда й виявилась поганим напарником, знехтувавши своїми обов'язками й зганьбивши тебе як вершника…
— Та ні ж бо, ні, Сапфіро! — заперечив юнак. — Не переймайся, будь ласка. Нічим ти не знехтувала, бо всі твої помилки можна пояснити. Не помиляється тільки той, хто нічого не робить!
— Це не може виправдати мого ставлення до тебе.
Ерагон намагався глянути драконові в очі, але той уникав його погляду, аж доки юнак не поклав йому руку на шию й не сказав:
— Сапфіро, члени однієї родини завжди вибачають одне одному, навіть якщо не розуміють природи своїх учинків. Ти належиш до моєї родини, так само, як і Роран, і на це нема ради! Чуєш, мене?
— А як мені тепер бути з Глаедром? — ніяковіючи, спитала Сапфіра. — Він був такий розлючений… Усе довкола аж двигтіло від його гніву…
— Принаймні ти змогла дати йому відкоша, — посміхнувся Ерагон.
— Ні, все було якраз навпаки!
— Тоді, — здивовано звів брови юнак, — тоді тобі варто вибачитись.
— Ще чого! — пхикнув дракон.
— Так-так, саме вибачитись! А також запевнити, що це більше ніколи не повториться.
— Гаразд, — ледь чутно відповів той.
— Повір, — усміхнувся Ерагон, — після цього ти почуватимешся значно краще, я знаю з власного досвіду.
— Нам час рушати, — урвала розмову Сапфіра, визираючи з печери. — Незабаром почне сутеніти.
Зціпивши зуби, юнак виліз на спину дракона.
— А взагалі, дякую, що прийшов, — озвався той, розправляючи крила. — Я знаю, що ти ризикував пошкодити спину.
— То ми знову разом? — відгукнувся Ерагон.
— Так, разом.
ДАР ДРАКОНА
Кілька днів перед святом Агаеті Блодхрен були найкращими й водночас найгіршими за весь час перебування Ерагона в Елесмері. Хвора спина непокоїла його дедалі частіше, виснажуючи та позбавляючи спокою. Він повсякчас боявся нових і нових нападів хвороби. З іншого боку, юнак із драконом іще ніколи не були такими близькими, живучи немовби одним розумом й одними почуттями. Інколи до них навідувалась Арія, але й вона не могла порушити цієї ідилії, постійно приходячи не сама, а в супроводі Орика або Мода, кота-перевертня.