Ерагон. Найстарший

Пам'ятав Ерагон і два напади болю, які довелося пересидіти в кущах, і тільки Сапфіра була поруч із ним, а всі інші продовжували веселитися.

На третій день святкування Агаеті Блодхрен юнак прочитав перед ельфами свою баладу.

— Я не коваль, я не розуміюся на ткацтві, гончарстві чи ще якомусь виді мистецтва, — застеріг він перед виступом принишклу юрбу. — Я не дуже добре знаюсь на магії, тож усе, що мені лишалося, — це спробувати розповісти у віршах свою історію. Принаймні так, як це робив Бром у моєму рідному Карвахолі.

І Ерагон, хвилюючись, почав декламувати:

У королівстві біля моря,
У горах, вкритих синім снігом,
В останній день зими з'явився
На світ такий собі юнак,
Що захотів убити Смерка
В краю далекому тіней.

Його зростили добрі люди,
І під столітніми дубами
Він став прудкий, неначе олень,
І дужий, наче той ведмідь.

Старійшини ж його учили
Святої мудрості своєї.

Він захотів убити Смерка
В краю далекому тіней.

Він бачив злодія вночі,
Як той хапав слабких та сильних,
Він відбивав його удари
Усім, що трапиться під руку.

Він захотів убити Смерка
В краю далекому тіней.

І швидко проминули роки,
Юнак зробився чоловіком,
Палало гнівом його тіло,
Душа ж невпинно прагла помсти.

А потім він зустрів красуню,
Струнку, рішучу, сильну й мудру,
Що мала в лобі зірку Геди,
Яка затьмарила весь світ.

В її очах північно-синіх,
У загадкових цих озерах,
Побачив він своє майбутнє,
І що не бути їм разом.

Він захотів убити Смерка
В краю далекому тіней.

Так Ерагон розповів і про свою подорож до тих земель, де на нього чекав Смерк, і про те, як довелось битися з чудовиськом, незважаючи на страх. Утім, перемагаючи, герой його балади не завдавав смертельного удару, бо ворог, як виявилось, ховався не в Смеркові. Збагнувши це, він сховав меча й повернувся додому, де однієї літньої ночі побрався зі своєю коханою. Він потроху старшав, його борода ставала сивою, але злі сили не давали йому спокою.

У темряві перед світанком
В кімнаті нашого героя
Його з'явився злісний ворог,
А той собі спокійно спав.

Та, звівши голову з подушки,
Герой поглянув наш угору,
Й побачив він обличчя Смерті,
Володаря усіх ночей.

І враз якийсь холодний спокій
Опанував геройське серце,
Бо непідвладний був він страху,
І ворога він не боявсь.

А той схилився над героєм,
Забрав усеньку його силу,
І разом рушили обоє
У край тіней.

Ерагон закінчив і, засоромившись, почав пробиратися до свого місця.

— Ти недооцінюєш себе, Убивце Смерка, — озвався Детхер, повелитель ельфів. — Ти дуже талановита людина.

— Твою баладу буде включено до каталогу бібліотеки в Тіальдар Холі, — мовила Ісланзаді. — Усі, хто захоче, зможуть її почитати. І хоча вона алегорична, усі ми чудово усвідомили, як ти поневірявся звідтоді, як у тебе опинилося Сапфірине яйце. Благаю, прочитай нам свою баладу ще раз, аби ми могли добре подумати над нею.

Задоволений Ерагон вклонився і виконав наказ королеви. Потому виступила Сапфіра. Дракон шугнув у нічне небо й повернувся з величезним каменем, затиснутим у пазурах. Приземлившись, він кинув його — а це була нерукотворна скульптура — на галявину перед ельфами. Ті вражено відсахнулися.

— І що ж то таке? — зацікавлено спитав Ерагон.

— Це розплавлений камінь, — пояснила Сапфіра, дмухаючи на лапи. — Хіба ти не бачиш? Дивись.

Дракон роззявив пащеку, й на скульптуру вихлюпнулось полум'я, яке швидко обернуло її на сяючу зірку з мерехтливими вогниками по краях. Ельфи захоплено зойкнули, плескаючи в долоні й танцюючи навколо нього. А хтось із них навіть загукав:

— Неперевершено, Блискуча Луско! Це просто дивовижно!

— Справді чудово, — сказав Ерагон.

— Дякую, малий, — відповів дракон.

Потім перед ельфами з'явився Глаедр, що показав панораму Елесмери, яку він вирізьбив кігтем на червоному дубі. Оромис теж приготував панораму, але на ній була фантастична країна, прикрашена вписаною «Баладою Вестарі Моряка».

Несподівано до Ерагона підбігла Арія й потягла його до лісу, де вже ледь жевріло дерево Меноа.

— Бачиш, як швидко все минає, — мовила вона. — За кілька годин почнеться світанок, і ми повернемось до буденних справ.