— Ну, як ти?
— Здається, нормально. Я довго тут лежу?
— Близько години, — мовила Сапфіра. — Я не могла лишитися з тобою, бо Оромис, Глаедр і я потрібні, щоб завершити церемонію. Бачив би ти, що коїлося з ельфами, коли ти знепритомнів! Раніше такого ніколи не було!
— Це твоя робота?
— Ну, не лише моя, мені ще Глаедр допомагав, — знітився дракон. — Таємниці нашої раси, утілені в життя завдяки магії ельфів, дали чудовий результат. Адже ти — наша єдина надія.
— Я не розумію, — скривився Ерагон.
— Глянь у дзеркало, — запропонував дракон. — Але не лякайся, а просто відпочинь. На світанку я повернусь до тебе.
Здивований юнак звівся на ноги й, дивуючись новим відчуттям у власному тілі, рушив до вмивальні. Від того, що Ерагон побачив у дзеркалі, він знову ледь не знепритомнів.
Звісно, юнак усвідомлював, що, прив'язуючись до Сапфіри, він поволі змінюється. Але щоб аж так! Його обличчя стало гладесеньким і видовженим, як у ельфів, вуха витяглись, очі звузились, а шкіра зблідла, наче алебастр. «Я виглядаю, немов благородний пан», — промайнуло в Ерагоновій голові. Свою нову подобу, що віддзеркалювалась у люстрі, юнак уважав просто-таки прекрасною. Звісно, він не став ельфом, маючи міцнішу щелепу й густіші брови. Проте серед людей йому не було рівних.
Згадавши про свій шрам, Ерагон торкнувся пальцями спини й нічого не відчув.
Шраму не було!
Зірвавши із себе сорочку, він крутнувся перед дзеркалом, розглядаючи свою спину. Та стала такою гладенькою, ніби на ній ніколи не було жодних шрамів. Коли юнак усвідомив, що позбувся мітки Смерка, на його очах з'явилися сльози вдячності.
З його тіла не тільки вигнали жорстоку хворобу, а зцілили кожен шрам, зробивши його чистим, наче в немовляти. Ерагон почав шукати шрам на зап'ястку, що лишився в нього після косовиці з дядьком Герроу. Але його теж не було! Так само зникли шрами на стегнах, які нагадували про перші польоти із Сапфірою. Якусь мить юнак аж загорював, бо то були згадки про сумні й веселі події його життя, тим не менше, тепер вони назавжди зникли і в нього було сильне й здорове тіло.
«Нарешті я став тим, ким мав би бути», — з полегшенням зітхнув Ерагон.
Він кинув дзеркало на ліжко й убрався у свій найкращий одяг: червону сорочку, вишиту золотими нитками, пояс, гаптований білим нефритом, та зручні полотняні штани. Наостанок він узувся в м'які чоботи, що їх так любили носити ельфи, та почепив на передпліччя шкіряні ремінці, подаровані гномами.
Спускаючись із дерева, Ерагон споглядав Елесмеру, всіяну веселими ельфами, що вже не вважали його чужинцем. Навпаки, вони запрошували юнака приєднатися до вакханалії.
Ерагон був просто щасливий, а його тіло тремтіло від моря нових звуків, запахів та кольорів, які він раптово почав відчувати. Усі його відчуття незвично загострились. Відтепер він бачив у темряві, міг розпізнати кожен листочок на дереві й розрізнити кожен запах нічного лісу. Його серце билося в грудях, наче бойовий барабан, перекриваючи решту звуків.
Блукаючи лісом без жодної мети, Ерагон знову вийшов до дерева Меноа, де помітив Сапфіру й ельфів-танцюристів.
«Як ти, малий?» — подумки озвався дракон.
Тієї ж миті юнак побачив, що Арія зводиться зі свого місця біля матері й пірнає в лісові хащі.
«Я наче метелик, що летить на вогонь», — відповів Ерагон, рушаючи за ельфійкою.
Він знайшов Арію за її тонким запахом сосни, легкою ходою лані та стривоженим диханням, що нагадувало нічний вітерець.
— Це ти, Ерагоне? — зойкнула заскочена зненацька ельфійка, немовби не впізнаючи його.
— Так, — відповів юнак.
— Що вони зробили з тобою?
— Не знаю.
Вони мовчки рушили дібровою, дослухаючись до далекого відгомону свята. Зазнавши змін, Ерагон до болю чітко став відчувати присутність ельфійки, по-новому впізнаючи її ходу, жести, стривожений погляд очей.
Вони зупинились на березі струмка, такого чистого, що його майже не було видно через прозорість. Лише тихе дзюрчання води виказувало його присутність у чарівній картині ельфійського лісу. Велетенські сосни довкола друзів створювали подобу затишної печери, відокремленої від цілого світу склепінням пухнастих гілок, в яке де-не-де зазирало зоряне небо.
У цьому романтичному місці Ерагон відчув нестерпну близькість до Арії, а та лише збентежено мовчала.
— Які високі дерева, які яскраві зорі, — не витримав юнак, розуміючи, що робить дурницю. — І яка ти гарна, Аріє…
— Ерагоне! — застерегла ельфійка.
— Аріє, я зроблю все що завгодно, аби бути гідним твоєї руки! — не вгавав юнак. — Я піду за тобою на край світу! Я власноруч збудую для тебе палац!