— Світ видається незатишним без чогось… величного, — зітхнув Ерагон.
— Навпаки, — заперечив Оромис, — це цілком нормальний світ. Це місце, де ми відповідаємо за власні дії, де ми дякуємо одне одному за власну доброту, а не робимо це через якусь всевишню силу чи спонукання. Ерагоне, я не стану радити, у що тобі вірити. Але ліпше мати право на своє рішення, ніж керуватись чиїмись законами. Вибач, ти спитав про нашу релігію, а я сказав тобі правду. Тож роби з нею, що схочеш.
Ця розмова неабияк схвилювала Ерагона, й наступні кілька днів він ні на чому не міг зосередитись, навіть тоді, коли Оромис почав показувати йому, як співати рослинам, а юнак дуже хотів цього навчитись.
З одного боку, Ерагон був скептиком, з іншого — він багато в чому погоджувався з Оромисом. Але проблема, що не давала йому спокою, полягала в іншому. Якщо ельфи все-таки мали рацію, то люди й гноми, виходить, лишались одуреними, а це юнака аж ніяк не тішило. «Не може бути, щоб така кількість людей сама себе дурила», — розмірковує він на дозвіллі.
«Для мене це не грає великої ролі, — відповіла Сапфіра, коли Ерагон спитав у неї про віру. — Дракони ніколи не вірили у вищі сили. Навіщо це нам, коли здобич сама вважає нас вищими силами? Але тобі треба гарно все обміркувати, щоб не бути обдуреним кимось».
Тієї ночі Ерагон бачив дивні сни, які шалено проносились його свідомістю, наче поранені ведмеді, змішуючи образи й повертаючи його в минуле. Юнак бачив покійного Герроу, потім Брома в саркофазі й навіть чаклунку Анжелу, яка шепотіла: «Стережись, Арджетламе, це зрада! Вона має коріння у твоїй родині! Стережись, Убивце Смерка!»
Потім багрове небо його сну розчахнулося навпіл, Ерагон побачив битву в Беорських горах. Лави воїнів сходились у жорстокому поєдинку, дзвеніли мечі, довкола горіла земля, й раптом з небес пролунав жахливий рев…
Нажаханий Ерагон рвучко сів на ліжку, остаточно прокинувшись. Подароване гномами намисто, що висіло в нього на шиї, несамовито пекло шкіру. Схоже, хтось намагався проникнути в його свідомість, інакше б з магічною прикрасою все було гаразд. Невдовзі біль ущух, і юнак замислився, чи це бува не Галбаторікс хотів перевірити його силу.
«Щось тут не так», — зітхнув Ерагон і встав з ліжка. Заснути ще раз годі було сподіватися. Намагаючись не розбудити Сапфіру, він прослизнув сходами на другий поверх до кабінету. Там юнак засвітив ліхтар і схилився над старовинним пергаментом, щоб хоч якось згаяти час до світанку.
Коли Ерагон закінчував читання, у вікно зненацька залетів Благден й усівся на краєчок столу. Зиркнувши на Ерагона, він хриплувато каркнув:
— Вірда!
— І тобі доброго ранку, вельмишановний Благдене! — відказав юнак.
Ворон нетерпляче підійшов ближче, схилив голову набік і, щось каркнувши, виголосив:
— Ну й що це означає? — спитав Ерагон.
Благден примружив очі й повторив вірш удруге, але юнак тільки розгублено похитав головою.
— Син схожий на батька! — ображено каркнув ворон. — Обидва сліпі, немов кажани!
— Стривай! — отетерів юнак. — Ти що, знаєш мого батька?
Благден знову каркнув, здається, навіть насмішкувато:
— Ім'я, друже! — скрикнув Ерагон. — Благаю, скажи мені його ім'я!
Але хитрий птах уже замовк, розглядаючи письмове приладдя на столі. Коли юнак спробував подумки проникнути до його свідомості й витягти інформацію, Благден, змахнувши крилами, схопив зі столу чорнильницю й вилетів у прочинене вікно.
— Ну що ж, начувайся, розумнику, — буркнув Ерагон, встаючи з-за столу. — Я ще дізнаюся від тебе всю правду. Треба бути абсолютним дурнем, аби не звернути уваги на таке пророцтво.
Розбудивши Сапфіру, він швидко переповів їй події минулої ночі, миттю схопив дзеркало й улаштувався між лапами дракона, сподіваючись за допомогою магії дізнатися, де перебуває Арія.
«Їй може це не сподобатись», — попередив дракон.
«Я мушу знати, де вона зараз», — не зважав юнак.
«Але ж ти сам казав, що після ув'язнення в Джиліді вона охороняє себе магічним захистом. Він так само, як твоє намисто, попереджає про втручання чужинців».
«Досить буде побачити людей, з якими вона зараз», — налаштовуючись на зв'язок, пошепки пояснив Ерагон.