«Тільки б не загинути в цій круговерті! — постійно повторював про себе Роран. — Тільки б не загинути! Я ж іще не зробив того, що мусив! Я не звільнив Катріну!»
Цілу ніч юнака гріла думка про те, що він невдовзі зустрінеться з коханою. Лютий шторм тривав ще два дні й несподівано вщух увечері третього. На ранок трохи розвиднілось, і на обрії знову з'явились ворожі кораблі. Неподалік було видно примарний силует бухти, вкритої хмарами.
Роран, Джоуд і Утхар зустрілись у капітанській каюті. На столі було кілька карт, горів ліхтар, а з-за борту долинав розмірений плескіт хвиль.
— Зараз ми ось тут, — тицьнув пальцем Утхар, показуючи на карті. — А нам треба ось сюди, бо до кінцевого пункту ми все одно не дотягнемо, нам не стане харчів. Але я не знаю, як пливти, втративши грот-щоглу.
— А чи не можна її замінити? — спитав Джоуд. — Хіба такі кораблі не мають якогось запасу?
— Мають, — зітхнув Утхар. — Але де ми візьмемо корабельного теслю?.. А братися за ремонт цим селюкам я не дозволю, бо вони все тут розтрощать.
— Якби не чаклуни на ворожих кораблях, то можна було б перебити їхні команди. Нас значно більше. Та, мабуть, не варто ризикувати.
— З таким вітром ми якось протягнемо до завтрашнього вечора, — замислено мовив Утхар. — Зрештою, можна висадитись десь неподалік, але на цих островах ми будем у пастці. Нас одразу ж переловлять, неначе курчат.
— Невже таки доведеться битись із переслідувачами? — спохмурнів Роран.
— А як щодо Боарового Ока? — раптом спитав Джоуд, підсуваючись ближче до карти.
— Ні, пане Джоуде, нізащо! — несподівано відсахнувся моряк. — Краще вже добровільно здатися Імперії! Ви знаєте, скільки кораблів там затонуло?
— Пригадую, я десь читав, — відкинувся на спинку стільця старий капітан, — що там можна пройти лише під час відпливу й припливу, чи не так?
— Ну, так, — знехотя підтвердив Утхар. — Але як же ви проскочите з тими клятими переслідувачами на хвості?
— Якщо все точно розрахувати, — наполягав Джоуд, — то їх розтрощить об скелі, а ми проскочимо.
— Якщо, якщо… — буркнув моряк. — Вам, аби швидше запхати нас дияволові в пельку.
— Зрозумійте, Утхаре, те, що я пропоную, справді небезпечно. Але втеча з Тейрма теж не була звичайною прогулянкою. Чи ви почали сумніватися у своїх силах?
— У своїх силах? — схрестив руки на грудях Утхар. — А ви, пане, хоч раз там бували?
— Ні, не бував. І що з того?
— Ото ж бо й воно! — буркнув моряк у відповідь. — Справа не в тому, що я сумніваюся, а в невтішній правді! Ми всі там загинемо, море знищить нас, як комах!
— Та що ж це за місце таке? — спитав Роран.
— Океанська пащека, — відрізав Утхар. — Ненаситна пелька, зрозуміло?
— Там перетинаються течії й утворюють водокрут, — пояснив Джоуд. — Під час припливу все крутиться в один бік, а під час відпливу — в інший.
— Ну то й що? — здивувався юнак. — Що ж тут страшного?
— Що ж тут страшного? — гаркнув моряк. — А ти сам подумай!
— Хіба ти не зрозумів, Роране, — втрутився старий. — Цей водокрут п'ятнадцять миль завдовжки! Кораблі або затягує на дно океану, або ж розбиває об скелі.
— Отже, нас там ніхто не шукатиме? — перепитав той.
— Хіба що якісь божевільні! — скривився у відповідь Утхар.
— А чи є в нас шанс проскочити?
— На той світ? — поцікавився моряк. — Безперечно. Ти цього хочеш? Ти що, взагалі з глузду з'їхав?
— Так, я з'їхав з глузду! — раптом закричав Роран, вдаривши молотом об стіл. — А ви хіба забули, що нам нічого втрачати? І досить мати мене за дурня! Селяни зважились піти з Карвахола. Джоуд полишив домівку й викрав корабель. А на що зважишся ти, Утхаре? Загинути, як пацюк, у цьому смердючому океані, чи проскочити цю диявольську пельку, щоб майбутні покоління моряків пишалися тобою?
— Я не знаю, Міцний Молоте, — тихо мовив Утхар. — Якщо чекати, доки негода остаточно вщухне, то переслідувачі теж проскочать. А якщо вирушати прямо зараз…
— То швидше вирішуйте! — гукнув Роран. — Окрім тебе, капітане, з цим кораблем ніхто не впорається!
— Ну що ж, — поміркувавши над картою, зважився моряк, — можна спробувати. Принаймні я зроблю все, що від мене залежить.
— Діло кажеш! — посміхнувся юнак, відкладаючи свій молот.