— Давай-давай! — гукав фермер до коня. — Ну ж бо, тягни! — Кінь аж тремтів від напруги, на вудилах виднілась піна, а потім він із останніх сил подався вперед і нарешті таки вивернув клятий пень із мертвого грунту.
— Молодчина! — пестливо поплескав Айвор коня. — От ми це й зробили, бачиш?
Роран здалеку гукнув старого, показуючи, аби той розпрягав коня. І лише підійшовши ближче, він пояснив, у чому річ.
— От лихо! — сплюнув Айвор. — І саме тоді, коли в мене повно роботи. — Відійшовши вбік, він похмуро спостерігав, як юнак збирається в дорогу.
Упоравшись, Роран скочив у сідло.
— Вибачай, але в мене немає вибору, — гукнув він до старого.
— Усе гаразд, не хвилюйся, — відповів той. — Головне, щоб тебе не впіймали!
— Легко я не дамся! — посміхнувся юнак і пришпорив коня.
— Дивись, не ховайся біля мого струмка! — крикнув йому вслід Айвор, а Роран прощально помахав йому рукою на знак згоди.
Незабаром юнак дістався передгір'я Хребта й почав підійматись нагору, звідки можна було стежити за подіями в Карвахолі, залишаючись непоміченим. Він прив'язав свого коня, влаштувався зручніше й почав чекати. Мимохіть глянувши на старезні сосни, Роран аж здригнувся, бо дуже рідко бував на Хребті. Та й місцеві люди нечасто заходили так далеко в гори. Траплялося, що після таких походів сміливці зникали без жодного сліду…
Дуже скоро Роран помітив військовий загін, що прямував до села. Дві шеренги очолювали зловісні постаті чорних незнайомців. Несподівано вояки зупинилися перед гуртом озброєних вилами селян, котрі вийшли їм назустріч. Після коротких переговорів вони знехотя розступилися, пропускаючи загін.
— Що ж там у біса коїться? — затамував подих юнак.
Надвечір вояки розбили табір неподалік від села, розпаливши між наметами величезне вогнище. Роран уже встиг облаштуватись, тож тепер міг спокійно спостерігати за ворогами. Досі він гадав, що чорні незнайомці, зруйнувавши ферму, отримали те, чого хотіли. Тобто — таємничий камінь, який Ерагон приніс із Хребта.
— Мабуть, вони його не знайшли, — урешті-решт збагнув юнак. — Отже, Ерагон утік разом із каменем! Можливо, він саме тому так швидко й зник, що хотів відвести від нас небезпеку!
Роран на мить пожвавішав, але потім знову спохмурнів. Звісно, це виправдовує Ерагона в його очах, але що ж то за такий камінь, якщо король посилає за ним ціле військо? Може, він чарівний?
Утомившись від напруженого чекання, Роран пильніше глянув на стіну прадавнього лісу. Десь далеко закричала сполохана сова. Юнак миттю підскочив і схопився за лук: хтось наближався. Сховавшись за деревом, він дочекався, доки темна постать вийде на галявину, а потім, упізнавши в ній Альбрича, тихо свиснув. Заскочений зненацька юнак підійшов ближче.
— А я вже думав, що не знайду тебе, — похмуро сказав прибулець, скидаючи важкого наплічника.
— Як ти взагалі мене знайшов? — глянув на прятеля Роран.
— Це було не так уже й складно, — озвався Альбрич. — Добре, що хоч ведмедя не зустрів по дорозі. Мені здається, що людям на Хребті не місце.
— То чому вони тут? — урвав його юнак.
— Аби взяти тебе під варту, — відповів Альбрич. Вони чекатимуть, доки ти повернешся з «полювання» стільки, скільки буде треба.
— А вони не сказали, чого їм треба? — не вгавав Роран. — Про камінь вони часом не згадували?
— Вони говорили тільки про королівський наказ, — похитав головою Альбрич. — Мовляв, їм потрібен ти і твій брат Ерагон. Через це я й не можу залишитись із тобою, бо вони відразу ж почнуть мене розшукувати. Ось, я приніс тобі кілька ковдр, а ще ліків від Гертруди, на той випадок, якщо ти раптом поранишся абощо… Сподіваюсь, що все буде гаразд.
— Дякую, друже, — зажурено посміхнувся Роран.
— Кожен на моєму місці зробив би так само, — зніяковів хлопець. Ідучи назад, він раптом зупинився й кинув через плече: — До речі, тих незнайомців звати разаки.
ОБІЦЯНКА САПФІРИ
Уранці, після зустрічі з радою старійшин, Ерагон мив і змащував олією Сапфірине сідло. Саме за цією роботою його й застав Орик, який вирішив провідати героя.
— Тобі сьогодні вже краще? — поцікавився гном, зачекавши, доки юнак закінчить.
— Так, трохи краще, — відповів той.
— Це добре, бо нам усім потрібні сили, — зрадів гість. — Зрештою, я й завітав тільки задля того, аби переконатись, що в тебе все гаразд… Ну, й повідомити, що Ротгар хоче поговорити з тобою, якщо ти маєш час.