«Ти впевнена?»
«Так, малий».
Кивнувши, Ерагон мовчки почав лікувати магією поранених. Він сумлінно працював, не звертаючи уваги на те, кому саме допомагає: своїм чи чужим воїнам. Думками юнак був далеко звідси. З його голови ніяк не йшли Мертагові слова про їхню матір — Селену. Зрештою, усе сходилось. Селена покинула Карвахол двадцять років тому й повернулась на деякий час, щоб народити Ерагона. Відтоді її ніхто не бачив.
Подумки Ерагон знову й знову повертався в той час, коли вони з Мертагом уперше прибули до Фартхен Дура. Юнак розповідав, що його мати втекла від Морзана, доки той полював за Бромом, Джоудом і яйцем Сапфіри. «Схоже, мати злякалась, що чоловік гнівається на старшого сина, й утекла до Карвахола, аби захистити бодай молодшого», — розмірковував Ерагон.
Раніше юнак жив згадкою про те, як Селена ніжно про нього піклувалась, і не втрачав надії побачитись зі своїми батьками, гадаючи, що ті ще живі. А ось тепер усі його надії вмерли.
Сягнувши повноліття, Ерагон дедалі частіше питав себе про те, хто його батьки. Або чому мати полишила його на виховання дядькові Герроу та тітці Маріан. Але те, що він почув від Мертага, ніяк не вкладалося в його голові. Сплине немало часу, доки він зможе з цим змиритись.
Ерагон завжди думав, що зрадіє, коли дізнається, хто його батько. Тепер же, дізнавшись, був розчарований. Він уявляв його шляхетною людиною й навіть у найстрашніших мареннях не міг припустити, що його батько — вершник на ім'я Морзан.
Мрії обернулись на справжній жах.
«Мій батько — чудовисько! — нетямився юнак. — Мій батько той, хто зрадив вершників і продав їх Галбаторіксу».
Утім, згадавши, що в нього вже немає шраму на спині, Ерагон трохи заспокоївся. Це пробудило думку про те, що Морзан був лише причетний до його народження, але насправді не міг вважатися його батьком. Адже його виховав Герроу, й саме він навчив його жити чесно. За все хороше він міг подякувати тільки Герроу. Бром і Оромис теж були батьками Ерагона, але аж ніяк не вбивця Морзан. І Мертаг йому не брат! В Ерагона тільки один брат — Роран!
Здається, Ерагон розібрався в собі й зрозумів, хто був його справжньою сім'єю.
«Ти став мудріший», — сказала Сапфіра.
«Мудріший? — перепитав Ерагон. — Ні, я лише навчився думати. І цим я завдячую Оромису. Прикро, що Бром із самого початку не розповів мені про мою рідню. Схоже, він знав про моє походження і хотів доглянути в Карвахолі за сином ворога, доки ти ще не народилась. Він мав на це право, згоден… Адже хто я тепер?»
«Не забувай, що Бром завжди намагався нас захистити, — нагадав дракон. — Він загинув, рятуючи тебе від разаків».
«Я пам'ятаю. Гадаєш, він не сказав мені всієї правди, бо боявся, що я отримаю спадок Морзана, як Мертаг?»
«Звісно, ні», — не погодився дракон.
«Ти впевнена? — спитав Ерагон, повертаючи до тями бідолаху, якому стріла влучила в живіт. — Ні ж бо, Сапфіро, якщо ти вже почала, то, будь ласка, говори до кінця».
Дракон задер голову, немовби роздивляючись щось у небі, а насправді просто не хотів говорити.
— Води! — застогнав воїн. — Убивце Смерка, води!
— Я дам тобі напитись, коли залікую рану, гаразд?
— Обіцяєш, Убивце Тіні?
— Обіцяю.
З допомогою магії Ерагон витягнув стрілу, й рана на животі бідолахи загоїлась, а той, зі сльозами на очах, не міг повірити в диво.
— Убивце Смерка, ти… — пробелькотів воїн.
— Нічого не кажи, — посміхнувся юнак. — Краще попий, тепер можна.
Невдовзі Ерагон і Сапфіра знайшли траурне зібрання гномів, які оплакували Ротгара. Загиблий король у золотій кольчузі лежав на чотирьох щитах, а всі довкола рвали на собі волосся, кричали щось немилосердному небу й співали поховальних пісень.
— Стіджа унін моранр Ротгар Конунгр, — схиливши голову, пробелькотів Ерагон.
— Ти покарав боягуза, що вбив короля? — заливаючись слізьми, спитав Орик.
— Він утік.
— Барзулн! — вигукнув гном.
— Але присягаюсь землею Алагезії, що, бувши одним із Дургрімст Інгейтум, я помщуся за смерть Ротгара.
— Так, ти єдиний, крім ельфів, хто зможе покарати вбивцю, — мовив Орик. — Коли знайдеш його, Ерагоне, зітри на порох, вирви зуби й наповни жили розтопленим свинцем! Хай страждає за кожну хвилину життя Ротгара, яке він украв.
— Хіба це не була красива смерть? — спитав юнак. — Хіба король не хотів померти ось так, з мечем у руці?
— Він хотів померти в чесному поєдинку, друже, а не вражений магією чаклуна, — похнюпився гном. — Пам'ятаю, коли мої батьки померли від чуми, Ротгар не дав мені загинути. Він узяв мене до себе й зробив своїм спадкоємцем. Втратити його — неначе вдруге втратити родину.