— Дехто вважає, що аж надто багато, — зітхнув гном.
Під брамою, піднятою для того, щоб упустити до Фартхен Дура бодай трохи денного світла, стояла мармурова труна. Аджихад лежав у ній блідий і наче перед боєм. На його голові був шолом, прикрашений коштовним камінням, а руки лежали на руків'ї меча. Срібна, ніби зіткана з місячного сяйва, кольчуга вкривала йому ноги.
Біля труни стояла Насуада — сумна, закутана в чорне, але з гордо піднятою головою. Збоку схилився в жалобі Ротгар у темному вбранні, поруч із ним Арія й рада старійшин — усі з виразом невимовного жалю на обличчі. За ними тягнувся нескінченний потік людей, котрі прийшли попрощатися зі своїм володарем.
Усі коридори, арки й переходи в цій чотириповерховій залі, що перебувала в самісінькому центрі Тронжхейма, були заповнені людьми та гномами. З появою Ерагона й Сапфіри натовп захвилювався й зашепотів. Джормандер махнув до прибульців рукою, аби вони приєдналися до них. Намагаючись не заважати церемонії прощання, юнак із драконом та зніяковілим Ориком пролізли крізь юрбу, відчувши на собі осудливий погляд Сабрі. Гном тихо став поруч із Ротгаром.
Присутні явно чогось чекали, але Ерагон ніяк не міг уторопати, чого саме. Світло ліхтарів наполовину згасили, тому приміщення заполонив морок, додаючи й так скорботній події якогось потойбічного таємничого відтінку. Здавалось, ніхто не рухався й навіть не дихав, тож на якусь мить Ерагон подумав, що всі присутні обернулися на статуї. Тільки запах ладану долинав від труни, злітаючи до стелі й поширюючи аромат кедра та ялівцю.
Несподівано звідкись здалеку долинув барабанний бій. Низький звук відгукнувся в сотнях напружених тіл і пронизав місто-гору, неначе величезний кам'яний дзвін. «Бум!» Це вступив другий барабан, уже іншого, більш низького тембру. Під ці траурні звуки з тунелю до зали увійшла похоронна процесія, несучи труну з тілом Аджихада. Ерагон помітив гномів, котрі були ще сумнішими, ніж тоді, коли втратили Ісідар Мітрім.
«Бум!» — супроводжував барабанний бій траурну ходу до кришталевого цвинтаря. Повз велетенські брили коштовного каміння, що були завбільшки із Сапфіру, крізь тунель із глибокими печерами, з яких визирали діти гномів, через містки й переходи в тьмяному царстві цього гордого народу.
«Бум!» — востаннє пролунав глухий звук урочистого поховання, і процесія зупинилась під ребристим сталактитом. Далі починалося величезне підземелля, поділене на ніші, і в кожній з них була могила з викарбуваним гербом того чи іншого клану гномів. Тисячі, сотні тисяч покоїлись тут. Єдиним джерелом світла були червоні ліхтарі, що відкидали довгі тіні присутніх.
Труну повільно занесли до меншої зали, де на неї вже чекав порожній склеп. Над ним було викарбувано напис:
Коли всі зібралися довкола, Аджихада занесли до склепу, і тим, хто знав його особисто, дозволили підійти ближче. Ерагон із Сапфірою були п'ятими й підійшли після Арії. Коли вони спустилися мармуровими сходами до тіла, юнака зненацька охопило таке відчуття болю й невимовного жалю, якого він не знав давно. Адже разом із Аджихадом він мав поховати й будь-які надії побачити Мертага.
Спинившись неподалік труни, юнак глянув на короля. Той виглядав значно спокійнішим, ніж за життя, ніби сама смерть визнала його велич і вшанувала вічним спокоєм. Ерагон знав Аджихада зовсім недовго, але навіть за цей короткий час він зрозумів, що це визначний володар, який мав сміливість повстати проти тиранії Імперії. До того ж, Аджихад був першою людиною, котра дала Ерагонові й Сапфірі притулок відтоді, як вони покинули Паланкарську долину.
Засмучений Ерагон намагався знайти слова, з якими можна було б востаннє звернутись до короля. Нарешті юнак зважився й прошепотів крізь сльози:
— Присягаюсь, що тебе пам'ятатимуть завжди, Аджихаде. Спочивай із миром, знаючи, що Насуада продовжить твою справу, а Імперію буде знищено, бо так хотів ти. — Відчувши Сапфірин доторк, юнак відійшов убік, давши можливість попрощатися Джормандеру.
Після того як усі присутні, попрощавшись із Аджихадом, висловили свої співчуття Насуаді, дівчина торкнулася батькової руки й несподівано заголосила якоюсь дивною мовою, сповнюючи печеру ритуальним плачем. Наприкінці церемонії до труни володаря з пошаною підійшли дванадцятеро гномів і накрили її мармуровою плитою.