— Ну що ж, це сповільнить пересування, але я радий, що Орик поїде з нами, — сказав Ерагон. — Мандрувати Алагезією з одним драконом — справа небезпечна…
— Я дуже рада, що ти згодився, — посміхнулась Насуада.
— Так-так, — неуважно мовив юнак і знову зосередився. — То ти збираєшся напасти на Імперію? Але ж ти сама нещодавно казала, що вардени зараз дуже слабкі! Мені здається, це не найкраще рішення. Можливо, нам варто трохи почекати…
— Доки ми чекатимемо, — суворо мовила дівчина, — Галбаторікс стане ще сильнішим! Уперше відтоді, як було вбито Морзана, ми маємо можливість зненацька напасти на Галбаторікса! Адже він і досі не знає про нашу перемогу в битві з ургалами, тому не чекатиме вторгнення.
— Вторгнення? — подумки гукнув до Ерагона дракон. — І як же вона хоче вбити Галбаторікса, котрий за допомогою магії може знищити ціле військо?
Проте Насуада тільки вперто хитнула головою, коли Ерагон переказав їй Сапфірині побоювання.
— Наскільки нам відомо, — пояснила вона, — Галбаторікс не вийде на бій, аж доки під загрозою не буде сам Урубейн. Зруйнування половини Імперії для нього нічого не важить, головне — поява супротивника перед його очима. І взагалі, чого йому хвилюватись? Він собі думає, хай вони йдуть, витрачають сили, а коли дістануться брами міста, їх буде легко знищити! Ось як він гадає.
— Але ж Сапфіра має рацію, — заперечив Ерагон.
— Поки що, — пояснила Насуада. — Це буде довга кампанія. І цілком можливо, що ти виявишся сильнішим за Галбаторікса. Або ж до нас приєднаються ельфи, чиї ворожбити — наймогутніші в Алагезії. Одним словом, не грає жодної ролі, як усе це відбуватиметься, головне не зволікати. Прийшов час ризикнути, зробивши те, чого від нас ніхто не чекає. Вардени надто довго були вигнанцями, тож тепер мають або кинути виклик Галбаторіксу, або ж підкоритися й загинути.
Такі крайнощі неабияк бентежили Ерагона. Ця кампанія була надто ризикована й більше скидалася на авантюру, ніж на виважений план. Утім, це його не обходило, тож юнак погодився. «Годі з мене суперечок, — думав він. — Треба довіритись цій рішучій дівчині».
— А як же ти, Насуадо? — спитав Ерагон. — Чи будеш ти в безпеці, коли ми поїдемо звідси? Я присягнув тобі на вірність, тож маю бути впевнений у цьому.
— Усе гаразд, Ерагоне, — відповіла дівчина, кивнувши вбік дверей, — я маю добру охорону. Але мушу зізнатись, що вирішила перебратися до Сурди саме через те, що мене непокоїть опіка ради старійшин. Тамтешній правитель Орин добре мене знає й запропонував захист. Коли ви з Арією поїдете, а рада почне всім керувати, я довго тут не затримаюсь. Вони не сприйматимуть мене як свою правительку, аж доки я не доведу їм свою силу й не переконаю їх у тому, що сама вестиму варденів уперед.
Говорячи це, Насуада гордо закинула голову, що так личило спадкоємиці Аджихада.
— А тепер тобі вже час іти, Ерагоне, — мовила вона. — Готуйся до подорожі й будь на світанку біля північної брами.
Юнак чемно вклонився у відповідь і вийшов з кабінету разом із Сапфірою.
По обіді Ерагон із драконом вирішили трохи політати. Вони здійнялися високо над Тронжхеймом, де на краях Фартхен Дура висіло безліч бурульок, які утворювали суцільне крижане коло. У глибині гори було темно, хоча до заходу сонця залишалося ще кілька годин.
Ерагон закинув голову назад, насолоджуючись повітряними потоками, що пестили його обличчя. Він справді скучив за вітром, який стрімко жене хмари, розбурхуючи й омолоджуючи все довкола. Він радів цьому вітру, що приносить бурі й дощі, розхитує дерева й скуйовджує степові трави. «Але за деревами я теж скучив, — думав юнак. — Хай там яке чудове місто Фартхен Дур, але воно порожнє без дерев і тварин, як Аджихадова могила».
Сапфіра подумки погодилась зі своїм господарем.
— Гноми взагалі вважають, що коштовне каміння заміняє траву, — додала вона. — Утім, уже надто пізно. Нам треба повертатись.
— Гаразд, — сумно озвався Ерагон.
Дракон пішов на посадку, виписуючи великі кола й наближаючись до Тронжхейма, що сяяв, наче маяк, у центрі Фартхен Дура. Вони були ще далеко від міста-гори, коли Сапфіра повернула голову й мовила:
— Ти тільки поглянь!
Юнак роззирнувся навсібіч, але так нічого й не помітив.
— Що там? — гукнув він крізь шум вітру.