Замість відповіді дракон спланував наліво, збираючись сісти на один із чотирьох шляхів, що розходились від Тронжхейма в усі сторони світу. Коли вони приземлились, юнак нарешті помітив рухливу пляму на пагорбі. А придивившись пильніше, він зрозумів, що то була Анжела, вбрана у вовняну туніку.
Ворожка несла вербовий кошик, наповнений грибами, більшість із яких Ерагон ніколи раніше не бачив.
— Ти збирала поганки? — спитав він, коли та наблизилась.
— Привіт! — посміхнулась Анжела, ставлячи кошик на землю. — О ні, поганка — це надто широке поняття. До речі, більш правильно буде називати їх негожками, а не поганками. Наприклад, ось цей — сірчана розетка, а цей — чорнильний капелюшок, а ось круглий капелюшок і меч гнома, червоний грубий черешок, криваве кільце, а ще — плямистий шахрай. Хіба ж вони не чудові? — Ворожка тицяла на кожен гриб, закінчивши на рожевому, з блідо-ліловими й жовтими цятками.
— А цей? — спитав Ерагон, показуючи на гриб із блакитною ніжкою, жовтогарячими пластинками й чорним двоярусним капелюшком.
— Це Фрікай Андлат, — ніжно мовила ворожка. — Його ніжка вже майже мертва, але капелюшок може дати протиотруту для багатьох трунків. Саме з нього й роблять нектар Тунівор. Фрікай Андлат росте тільки в печерах Ду Вельденвардена й Фартхен Дура. Уяви собі, він міг би загинути, якби гноми розкидали добриво в іншому місці.
Ерагон зиркнув на пагорб, з якого зійшла Анжела, і зрозумів, що то була купа гною.
— Привіт, Сапфіро, — гукнула тим часом ворожка, торкнувшись драконового носа.
Той закліпав очима й задоволено форкнув. Тієї ж миті з'явився й Солембум із упольованим пацюком у зубах. Настовбурчивши вуса, кіт-перевертень сів на землю й почав ласувати своєю здобиччю, удавано не помічаючи присутніх.
— Отже, — сказала Анжела, поправляючи пасмо свого довгого волосся, — ви їдете в Елесмеру? — Ерагон кивнув, вирішивши не ламати голову над тим, як вона про це дізналася.
— Не треба так супитися!! — помітивши настрій юнака, підбадьорила його ворожка. — Бо таке враження, що ти йдеш на страту!
— Гаразд, — кивнув Ерагон.
— Посміхнися! Якщо це не твоя страта, ти мусиш бути щасливий! — сказала Анжела. — А то в тебе такий приречений вигляд, як у Солембумового пацюка. Приречений! Яке чудове слово, чи не так?
Тут юнак справді не втримався й посміхнувся, а разом із ним весело форкнула й Сапфіра.
— Не думаю, що таке вже й чудове, — мовив Ерагон, — але тебе я зрозумів справді чудово.
— От і добре, що зрозумів, — зраділа ворожка, глянувши на свої гриби. — Бачиш, як воно виходить… Ми зустрілись сьогодні ввечері, бо ти завтра їдеш, а я супроводжуватиму варденів до Сурди. Нічого не вдієш — мені подобається бути там, де небезпека.
— Якщо вже так, то наша подорож буде безпечною! — знову посміхнувся Ерагон.
Анжела знизала плечима й сумно мовила:
— Будь обережний у Ду Вельденвардені. Те, що ельфи не виказують своїх почуттів, ще не означає їхньої розважливості. Вони можуть так само розлютитися, як і решта смертних. А найбільша небезпека полягає в тому, що вони можуть роками стримувати власні почуття, а потім просто вибухають.
— Ти бувала в них? — поцікавився юнак.
— Одного разу, дуже давно, — відповіла та.
— А що ти думаєш про Насуадині плани? — знову спитав Ерагон.
— Ну-у, вона приречена! — зареготала ворожка. — І ти приречений! Ви всі приречені! Але я не скажу, на що саме… Хіба це не мудро з мого боку? — Вона схопила кошик, збираючись піти, але на прощання мовила:
— Думаю, ми не скоро побачимось, тому бажаю тобі успіху! Не їж смаженої капусти з вушною сіркою, і все буде гаразд! — Весело підморгнувши, ворожка подалася геть, залишивши спантеличеного Ерагона посеред галявини. Слідом за нею подріботів і задоволений Солембум.
ПОДАРУНОК РОТГАРА
За півгодини до світанку Ерагон і Сапфіра прибули до північної брами Тронжхейма. Ворота були прочинені доволі широко, спеціально для Сапфіри, тому вони ввійшли у браму й вирішили почекати назовні. Тут височіли червоні колони з яшми, на яких звивалися викарбувані чудовиська, а на гребні фортечного муру сиділи позолочені грифони. Такі самі статуї охороняли кожну браму міста. Довкола нікого не було. Ерагон сидів верхи на Сніговії, обвішаному дорожніми торбами. Кінь лунко бив новими підковами об землю, бо вже давно знудився в стайні.
Трохи перегодом підійшов і Орик, тягнучи на спині величезного клунка.
— Ти без коня? — здивувався юнак. — Ми що, подорожуватимемо пішки?
— Ми зробимо зупинку в Тарназі, трохи північніше звідси, — посміхнувся гном. — А потім на плотах переправимось через Аз Раньї до Хедарта, торговельної застави ельфів. До того часу коні нам не знадобляться, тому я йтиму пішки.