— Хто ж це зробив? — скривився він.
— Воїни теж були нажахані, — знизав плечима юнак. — Мабуть, це разаки.
— Але навіщо? — голосно вигукнув Роран. — Для чого?
— Гадаю, що ці разаки не зовсім люди, — відповів Бальдор. — З їхніх пащек страшенно тхне, а свої обличчя вони закривають чорними хустками. Самі вони криві, горбаті, не розмовляють, а так… ніби гавкають… Навіть воїни їх остерігаються.
— Але якщо це не люди, то хто ж вони? — вжахнувся юнак.
Тепер до Роранових почуттів долучився ще й страх. Це був страх перед невідомим, надприродним, потойбічним. Те саме він помітив і в поведінці Бальдора. Після чуток про численні злочини Галбаторікса вони вперше стали їх свідками, адже зло завітало й до їхніх осель. Тільки тепер Роран збагнув, що на нього полює страшна сила, яку вже давно оспівують у казках і легендах.
— Треба щось робити, — схвильовано пробелькотів він.
За ніч повітря добре прогрілося, а вдень Паланкарська долина знемагала від несподіваної весняної спеки. Зовні, під погожим блакитним небом, Карвахол виглядав мирно, але в ньому дедалі росло обурення, що згуртувало докупи всіх мешканців.
Проте, незважаючи на безкінечне чекання й нервову напругу, день видався досить нудним. Аж до самого вечора Роран вичісував гриву Хорстової коняки, а потім улігся спати, споглядаючи над соснами нічне небо, пересипане зірками. Вони були так близько, аж юнакові здавалося, що він мчить між ними, провалюючись у чорну порожнечу.
Місяць уже сховався, коли Роран несподівано прокинувся. Горло судомило від диму, він закашлявся й розгублено закліпав очима, бо ті немилосердно пекли.
Юнак схопив свої ковдри, мерщій осідлав наляканого коня й чимдуж помчав у гори, де сподівався знайти чисте повітря. Проте незабаром Роран зрозумів, що дим піднімається слідом за ним, тому розвернувся й почав зрізати шлях, прямуючи до лісу.
За кілька хвилин він нарешті вирвався на узлісся. Відхекавшись, юнак почав шукати очима вогонь і помітив його в долині. Це палала, немов смолоскип, розсипаючи навсібіч іскри пекельного вогню, велика сінна клуня Карвахола. Роран аж здригнувся, дивлячись на те, як зібране важкою працею сіно жадібно зжирають язики полум'я. Він мав би спуститись у село на допомогу людям, але не міг наражати себе на таку небезпеку.
Аж ось якась іскра впала на стріху Мелвінового будинку, і вже за мить спалахнула пожежа. Роран лютував через власне безсилля, згадуючи, що за недбале поводження з вогнем у Карвахолі карали повішанням. Але хто був винен зараз? Воїни? Або ж разаки, котрі в такий спосіб покарали селян за те, що вони не хотіли видати його, Рорана? Наступним зайнявся будинок Фіска. Нажаханий Роран насилу відвів погляд від цієї моторошної картини, проклинаючи себе за свій страх.
До світанку люди сяк-так загасили пожежу або ж охоплені полум'ям будинки згоріли вщент. І тільки безвітряна ніч врятувала решту мешканців Карвахола від смерті.
Роран стовбичив на горі, аж доки не переконався, що все скінчилося, а потім знеможено впав на розкидані ковдри й миттю поринув у сон. Він проспав до самого вечора, знемагаючи від тривожних снів.
Прокинувшись, юнак знову почав чекати, бо був переконаний, що до нього обов'язково хтось прийде. Цього разу це був Альбрич. Коли стемніло, він з'явився до Рорана з похмурим виразом обличчя.
— Ходімо, — коротко кинув той замість привітання.
— Куди? — напружився Роран. Він злякався, що селяни хочуть видати його разакам. Якщо ж вони звинувачують юнака в пожежі, то неодмінно захочуть витурити його подалі в гори. За кращих часів він би погодився, бо марно було сподіватися, що селяни пожертвують собою заради нього. Утім, це не означало, що він дозволить їм ось так просто видати себе разакам. Тим більше після того, що ці монстри зробили з Квимбі. Ні, він, Роран, стоятиме на смерть, аби лиш не стати їхнім бранцем.
— Знаєш, — озвався Альбрич, заскреготавши зубами, — саме через тих вояків почалась пожежа. Морн вигнав їх із «Семи Щитів», але вони все одно напилися. І один із них, йдучи спати, кинув смолоскип біля клуні.
— Хтось постраждав? — спитав Роран.
— Та є кілька поранених. Гертруда допомогла їм, а ми хотіли домовитись із разаками про відшкодування збитків і покарання винного. Але вони чхати хотіли на наші вимоги… Вони навіть відмовились тримати солдатів у наметах.
— Тоді навіщо мені повертатись? — обережно спитав хлопець.
— Для молота й обценьків, — похмуро усміхнувся Альбрич. — Нам потрібна твоя допомога, аби знищити цих потвор.