Аж раптом Хорст, ревучи, вистрибнув з укриття, а за ним і решта кинулась до наметів. Роран подався вперед і, піднявши свій молот, вгатив вартового. Той зойкнув, упустив свою алебарду й заточився від Роранового удару по ребрах та по спині. Коли хлопець знову замахнувся молотом, вояк з лементом кинувся навтьоки.
Знавіснілий Роран побіг за ним, безладно вигукуючи прокльони й сиплячи удари по найближчих наметах. Переляканого вояка, котрий випірнув був з-під вовняної завіси, він ударив по залізному шоломові, який загув, наче дзвін. Старий Лоринг позаду гоготав і улюлюкав, проштрикуючи своїми вилами вояків. Довкола знавісніло билися й борюкалися.
Озирнувшись, Роран помітив якогось здорованя, котрий намагався напнути тятиву лука. Він підскочив до нього й уперіщив молотом, розтрощивши зброю навпіл. Завивши, той дременув геть.
Нарешті й разаки вибралися зі свого намету. Тримаючи мечі в руках, вони з моторошним вереском кинулися на нападників. Перед тим як потвори почали атакувати, Бальдор відв'язав їхніх коней і пустив галопом прямо на них. Разаки розгубилися, відскочили вбік і, помітивши відсутність варти, вирішили й собі дременути.
Усе скінчилося так само швидко, як і почалося.
Довкола запанувала тиша. Роран, відсапуючись і стискаючи руків'я, попрямував повз повалені намети й розтрощену амуніцію до Хорста.
— Це була найкраща бійка в моєму житті, — посміхаючись, мовив той юнакові.
Поволі селище ожило, люди почали виходити з домівок, щоб з'ясувати причину нічного гармидеру. Роран стомлено спостерігав, як у будинках спалахували лампи, долинав притишений гомін, рипіли двері й віконниці. Раптом неподалік він почув тихеньке схлипування. Це був хлопчик на ім'я Нолфаврел, він стояв навколішках над тілом солдата, методично вдаряючи його кинджалом у груди, тимчасом як з його підборіддя скрапували сльози. Джедрик і Альбрич кинулися до малого й відтягли від трупа.
— Він не мусив тут бути, — сумно мовив Роран.
— Це його право, — знизав плечима Хорст.
Юнак знову подумав про те, що вбивство одного з вояків тільки ускладнить їхні стосунки з разаками. Хоча, які там стосунки!
— Нам треба перегородити дорогу й спорудити барикади між будинками, щоб разаки не змогли заскочити нас зненацька.
Роззирнувшись довкола, Роран помітив глибокий поріз на руці Делвіна. Фермер перев'язав рану стрічкою, яку відірвав від своєї сорочини.
Тим часом Хорст скликав їхній бойовий загін. Він відіслав Альбрича з Бальдором до кузні, щоб ті знайшли й привезли візок Квимбі, а синів Лоринга й Пара послав на пошуки всього, що може згодитися для оборони.
Саме під час його палкої промови довкола почали збиратися люди, роззираючись на те, що залишилося від табору разаків.
— Що сталося? — боязко гукнув Фіск, побачивши вбитого вояка.
Лоринг несподівано швидко підійшов до нього й глянув просто в очі.
— Що сталося?! — перепитав він. — Я скажу тобі, що сталося. Ми розбили цих потвор, розумієш? Заскочили їх без штанів і викинули геть із Карвахола, як скажених собак!
— Я дуже рада! — пролунав гучний голос Бірджит, жінки з темно-рудим волоссям, яка пригортала до грудей Нолфаврела, незважаючи на заюшене кров'ю обличчя малого. — Вони заслужили на таку смерть за те, що вбили мого чоловіка.
Селяни стиха гомоніли між собою, ніби погоджуючись, але потім наперед виступив Тейн.
— Чи ти бува не здурів, Хорсте? — вигукнув він. — Навіть якщо ви розігнали разаків і купку цих вояків, то завтра Галбаторікс пришле сюди нових. Імперія не здасться, аж доки не отримає Рорана.
— Нам треба його віддати, — похмуро буркнув Слоун.
— Я згоден. Ніхто з нас не вартий спокою цілого Карвахола, — здійняв обидві руки Хорст. — Але невже ви й справді думаєте, що, віддавши Рорана, ми уникнемо кари за опір Галбаторіксу? Тепер ми нічим не кращі за повсталих варденів.
— Тоді навіщо ж ви нападали? — спитав Тейн. — Хто дав вам право на таке рішення? Ви ж усіх нас. підставили!
Цього разу слово взяла Бірджит.
— А ти б дозволив їм убити свою дружину? — вона показала на обличчя свого сина, заюшене кров'ю чужинця. — Ти б дозволив їм нас спалити? Та де ж твоя мужність, чоловіче?
Той зиркнув у підлогу, не в змозі витримати розгніваного жіночого погляду.
— Вони спалили мою ферму, — раптом озвався Роран. — Вони зжерли Квимбі й майже зруйнували Карвахол. Такі злочини не можуть залишатися безкарними. Хіба ми перелякані зайці, аби, прищуливши вуха, змиритися з такою долею? Годі! Ми маємо право на захист. — Він на мить замовк, коли неподалік з'явились Альбрич і Бальдор, тягнучи за собою візок. — Одним словом, у нас нема часу на суперечки, — звернувся він до юрби. — Нам треба озброюватись. Хто з нами?