— Сховати? — хитро всміхнувся Орик. — Ні, це було б неможливо. Після занепаду вершників ми були змушені залишити всі наземні міста й втекти до підземелля, аби врятуватися від Галбаторікса та клятвопорушників. Вони часто літали над нашими горами, знищуючи все живе на своєму шляху.
— А я думав, що гноми завжди жили під землею, — здивувався юнак.
— Чого б це раптом? — звів брови Орик. — Можливо, нас і тягне до каменю, але відкритий простір подобається не менше, ніж ельфам чи людям. Утім, лише п'ятнадцять років по тому, після смерті Морзана, ми наважилися повернутися в Тарнаг і до інших наших стародавніх поселень. Може, Галбаторікс і має надприродну силу, але навіть він не наважиться самотужки здолати ціле місто. Звісно, він та його дракон могли б заподіяти нам чималої шкоди, але нині Галбаторікс не виїздить надовго з Урубейна. Тож він не приведе сюди своє військо, не перемігши спочатку під Бурафом або Фартхен Дуром.
— Що він, правду кажучи, й зробив, — зауважила Сапфіра.
Піднявшись на невеликий пагорб, Ерагон ледь не зіткнувся з якимось дивним звіром, що раптово з'явився з-за кущів. Ця істота скидалася на гірського козла, які жили на Хребті, але була втричі більшою й мала гігантські кручені роги. Вражало також те, що верхи на ній сидів гном, який намагався вклонитися прибульцям.
— Херт дургрімст? Філд растн? — загорлав вершник.
— Орик, Тхріфкз ментхів, оен Хретхцарач Ерагон рак Дургрімст Інгейтум. Вхарн, аз ваніалі-цархаруг Арія. Не оц Ундінз грімстбелардн.
Козел сторожко розглядав Сапфіру. Ерагон помітив, яким розумним був його погляд, хоча морду він мав звичайну, із довгастою борідкою. Зараз він був схожий на Ротгара, і Ерагон заледве не розреготався, помітивши таку подібність.
— Азт йок йордн раст, — знову озвався гном.
Без жодного наказу з боку гнома козел щодуху поскакав геть, несучи свого грізного вершника. Невдовзі кумедна парочка зникла між деревами.
— Що це було? — всміхнувся Ерагон.
— Фельдуност — одне з п'яти унікальних створінь, які живуть у цих горах, — пояснив Орик. — Кожен клан названий на честь одного з них. Але Дургрімст Фельдуност, напевно, найхоробріший та найбільш шанований з усіх тутешніх кланів.
— Чому? — не вгавав хлопець.
— Тому що ми на значну міру залежимо від Фельдуноста. Молоко, м'ясо, вовна… Без їхньої допомоги ми б нізащо не вижили в Беорських горах. Коли Галбаторікс та його підступні вершники тероризували нас, саме Дургрімст Фельдуност зважилися доглядати за нашими полями й худобою. По суті, ми у великому боргу перед ними.
— А що, всі гноми їздять тут верхи на фельдуностах? — знову спитав Ерагон.
— Тільки в горах, — гмикнув Орик. — Фельдуности, звісно, витривалі, але більше годяться для скель, а не для рівнини.
— Було б непогано пополювати на них, правда ж? — озвався до Ерагона дракон. — Щойно видасться вільна хвилина…
— Ні, Сапфіро, — заперечив юнак. — Ми не будемо кривдити гномів.
— Але ж можна буде спитатися в них дозволу, — буркнула вона у відповідь.
Дорога, яка вже довго тяглась у затінку дерев, за якийсь час вивела мандрівників на простору ділянку, що кільцем огинала Тарнаг. На поля почали сходитись люди, придивляючись до прибульців. Удалині показалося семеро фельдуностів. Їхні вершники тримали списи, прикрашені невеличкими прапорцями, які майоріли на вітрі. Наблизившись, ватажок процесії сказав:
— Ласкаво просимо до нашого міста Тарнага. Я, Торв, син Брока, маю честь запросити вас від імені Ундина й Ганела.
— А ми, представники клану Інгейтум, від імені Ротгара уклінно дякуємо вам за гостинність, — відповів Орик.
— Від імені Ісланзаді я також дякую, — додала Арія.
Торв, сяючи від задоволення, повернувся до решти вершників, які пришпорили своїх фельдуностів і вишикувались довкола гостей. Під звуки фанфар процесія рушила до Тарнага.
Місто мало зовнішній мур завтовшки із сорок футів. Саме в ньому проходив тунель до першої із численних ферм, які оточували Тарнаг. Ще п'ять ярусів, — кожен з яких був захищений укріпленими воротами, — вели через поля аж до міста.
На відміну від міцних фортечних стін Тарнага, внутрішні споруди, попри те що вони були збудовані з каміння, виглядали напрочуд вишукано, створюючи відчуття легкості. Житлові будинки й крамниці були прикрашені настінними барельєфами із зображенням тварин. Але ще більше вражав будівельний матеріал, укритий найтоншим шаром глазурі яскравих відтінків: від яскраво-червоного до ніжно-зеленого. Освітлювалося ж місто безліччю ліхтарів, чиї кольорові відблиски були провісниками темряви й довгої ночі в горах.