Гриби були скрізь: підсмажені соковитими шматочками, покладені на голову птаха, як капелюшок, або вирізані у формі замку між потоками соусів. Їх було безліч: і білих грибів завбільшки з Ерагонів кулак, і менших, схожих скоріше на поганки, але акуратно розрізаних навпіл, так, наче хтось хотів довести їхню безперечну їстівність.
Нарешті Ерагон побачив головну страву цього розкішного бенкету — гігантського засмаженого кабана, який виблискував від соусу. Принаймні юнакові здалося, що це кабан, оскільки той був завбільшки з його коня. За несли кабана до зали аж шестеро гномів. Його ікла були довші за передні ноги, а кабаняче рило — завширшки з його власну голову. Пахощі, які розносилися від цього смаженого дива природи по всій залі, поглинали решту запахів, від чого в присутніх навіть сльозилися очі.
— Награ, — сластолюбно прошепотів Орик, — тобто гігантський вепр. Сьогодні, Ерагоне, тебе зустрічають із неабиякою шаною. Тільки найхоробріші з гномів наважуються полювати на цього кабана, тому й готують його тільки для найвідважнішого воїна. Гадаю, це високий знак прихильності до тебе.
— Ще одна унікальна тварина тутешніх гір? — так само пошепки мовив Ерагои. — А які ж інші?
— Ну, лісові вовки замалі для полювання на такого вепра, але досить спритні, аби зловити фельдуноста, — заходився перелічувати Орик. — Далі печерні ведмеді, яких ми називаємо урзхади, а ельфи — беорнами, на честь яких вони й нарекли ці гори. Хоч гноми їх так не називають. Назва цих гір — велика таємниця, яку ми нікому не розкриваємо…
— Смер вотх! — промовив Ундин, посміхаючись гостям.
Слуги негайно дістали ножі й розрізали тушу нагри, поклавши по шматкові на тарілки кожному з присутніх, окрім Арії, а Сапфірі дістався найбільший кусень поживи. Ундин знову всміхнувся, взявся за ножа й відрізав шматочок м'яса.
Ерагон поліз було за своїм ножем, але Орик схопив його руку.
— Зачекай, — прошипів гном.
Ундин повільно жував, задоволено киваючи головою, потім проковтнув шматок і сказав:
— Ільф гаухніт!
— Ось тепер можна, — сказав Орик, схиляючись над своєю тарілкою.
Ніколи ще Ерагон не куштував чогось смачнішого за це м'ясо. Воно було соковите, м'яке й надзвичайно пікантне — ніби його перед тим вимочували в медові й сидрі — ще й притрушене м'ятою.
— Дивно, як їм удалося так добре приготувати цього велетня, більшого за них самих, — спитав у Сапфіри парубок.
— Готували, гадаю, дуже довго, — відгукнулася та, смакуючи стравою.
— Це звичай, — не припиняючи запихатися, пояснював Орик, — який зберігся ще від тих часів, коли між нашими кланами було поширене отруювання. Тож господар першим куштує страву, доводячи своїм гостям, що все гаразд.
Під час бенкету Ерагон скуштував чимало наїдків, розставлених перед ним, а також устиг перекинутися слівцем з Ориком, Арією та ближчими до нього гномами. Так минуло чимало часу. Бенкет видався таким грандіозним, що, коли подали останню страву, з'їли останній шматочок і спорожнили останній келих, надворі вже споночіло.
— Тобі сподобалося? — звернувся Ундин до Ерагона, коли слуги вже прибирали зі столів.
— Усе було просто чудово, — вклонився юнак.
— Я дуже радий, — кивнув гном. — Ще вчора я наказав прибрати зайві столи, щоб твій дракон також міг пообідати з нами.
З шанобливого вигляду вождя Ерагон зрозумів, що той ставиться до Сапфіри, як до небезпечного чудовиська.
— Ми із Сапфірою дуже дякуємо тобі, — знову вклонився він до Ундина й, трохи повагавшись, таки запитав: — Але чому в нас кинули кільцем?
Між присутніми запала мертва тиша. Краєм ока Ерагон помітив, як здригнувся Орик. Утім, Арія тільки всміхнулася, ніби розуміючи Ерагонів намір.
— Кнурлагни, яких ти зустрів, — це клан із трагічною долею, — відклавши ножа вбік, похмуро мовив Ундин. — До занепаду вершників вони були найдавніші й найзаможніші з-поміж наших кланів. Але вони зруйнували собі долю двома помилками. По-перше, тим, що мешкали на сході Беорських гір, а по-друге, вони послали своїх найкращих воїнів на службу до Врейля.
У голосі вождя залунав гнів.
— Галбаторікс та його безжальні клятвопорушники по-звірячому вбили їх в Урубейні, — вів далі Ундин. — Потім вони подалися до нас, знищуючи все на своєму шляху. З того клану вижила тільки Грімсткарвлорс Анхайн зі своєю вартою. Анхайн незабаром померла від горя, а її люди назвалися іменем Аз Свелдн рак Ангуін, що означає пам'ять про втрату й помсту.