— Нас утрьох відрядили з Елесмери, — стиха мовила Арія. — Фаолін і Гленвін завжди подорожували зі мною, коли ми перевозили яйце Сапфіри з Ду Вельденвардена до Тронжхейма. Та після нападу Смерка я залишилася сама.
— А якими вони були? — не вгавав Ерагон.
— Вони були шляхетними воїнами, — з гордістю відповіла ельфійка. — Гленвін любив подумки розмовляти з птахами. Він міг годинами стовбичити в лісі, оточений пташиною зграєю, і наслухати їхні співи. Після цього він іноді наспівував нам ті мелодії.
— А Фаолін? — знову озвався юнак.
Цього разу Арія не схотіла відповідати, лише міцніше стисла свій лук. Не здаючись, Ерагон вирішив вибрати іншу тему.
— Чому ти так не любиш Ганела? — запитав він невинно.
Ельфійка різко обернулась, торкнувшись пальцем його щоки, так, що Ерагон аж здригнувся від несподіванки.
— Про це, — сказала вона, — ми поговоримо іншим разом.
Ельфійка встала й подалась геть.
Спантеличений Ерагон довго дивився їй услід.
— Нічого не розумію, — сказав він, прилігши на живіт Сапфіри. Та задоволено форкнула у відповідь, потім згорнулася довкруж свого господаря калачиком й одразу заснула.
Довкола вже сутеніло, тож Ерагон намагався не заснути. Він дістав намисто Ганела й перевірив його кілька разів за допомогою магії, але виявив лише захисне закляття священика. Зітхнувши, юнак знову почепив оберіг на шию, сховав його під туніку й, накрившись щитом, налаштувався на безсонну ніч.
З першим променем сонця Ерагон розбудив Сапфіру. Гноми вже прокинулися й ретельно обгортали свою зброю ганчір'ям, щоб без зайвих перешкод і галасу вибратися з Тарнага. Ундин навіть звелів Ерагонові обмотати ганчірками Сапфірині пазурі й копита Сніговія.
Коли все було готове, вождь гномів та його вояки згуртувалися довкола Ерагона й Сапфіри з Арією. Браму обережно відчинили — жодного звуку не видали змащені мастилом петлі — і подорожні вирушили в путь.
Тарнаг видавався безлюдним. Вулиці міста були порожні. Мешканці спали у своїх будинках і бачили сни. Декілька гномів, з якими наші мандрівники зіткнулися дорогою, мовчки зиркнули на них і з острахом відійшли вбік.
Біля воріт кожного ярусу охорона мовчки дозволяла їм проходити. Незабаром утікачі залишили місто позаду й почали просуватися спорожнілими полями в передмісті Тарнага. Проминувши їх, вони наблизились до кам'яної пристані, де на них очікували прив'язані там два плоти. Троє гномів сиділи навпочіпки на одному з них, а четверо — на другому. Усі вони підвелися, побачивши прибульців на чолі з Ундином.
Ерагон швидко допоміг гномам зійти на землю й зав'язав очі Сніговію, потім потягнув його на другий пліт, де опустив на коліна й міцно прив'язав. Тим часом Сапфіра зісковзнула з причалу в озеро й заходилася плавати вздовж берега.
Ундин узяв Ерагона за руку.
— Тут ми маємо розпрощатися, — сказав він. — З тобою підуть мої найкращі люди. Вони супроводжуватимуть тебе аж до Ду Вельденвардена.
Ерагон спробував було подякувати, та Ундин тільки похитав головою.
— Не варто, — сумно всміхнувся він. — Це мій обов'язок. Я шкодую, що твоє перебування тут було затьмарене сутичкою з Аз Свелдн рак Ангуін.
Ерагон вклонився, потім ступив на перший пліт разом з Ориком та Арією. Швартові кінці були відв'язані, тож гноми відштовхнули пліт від берега довгими жердинами. Надходив світанок, і обидва плоти несло в напрямку гирла ріки Аз Раньї, а між ними пливла Сапфіра.
ДІАМАНТИ ВНОЧІ
«Отже, Імперія вдерлася до наших осель», — міркував Роран, слухаючи мученицький стогін поранених разаками й вояками в битві попередньої ночі. Він тремтів від страху й люті, його тіло трусилося, мов у лихоманці, обличчя палало, дихання було уривчасте. Хлопець почувався так, ніби разаки знищили все святе, що пов'язувало його з цим краєм.
Залишивши ворожку Гертруду піклуватися пораненими, Роран подався до оселі Хорста, оглядаючи загорожі, встановлені між будинками: дошки, бочки, каміння, уламки возів, знищених вибухом разаків. Усе це виглядало до болю жалюгідно як на диявольську силу нападників.
Люди блукали Карвахолом, мов очманілі, не в змозі оговтатись від потрясіння, горя й утоми. Роран теж добряче стомився, більше, ніж будь-коли. Він не спав з попередньої ночі, а руки й спину пекло від болю.
Зазирнувши до Хорстового будинку, Роран побачив Елейн. Вона стояла на порозі їдальні, прислухаючись до розмови, яка долинала з вітальні. Угледівши юнака, жінка жестом запросила його увійти.
Після того як вони відбили напад разаків, старійшини Карвахола зібралися, аби вирішити, що його робити далі й чи варто карати Хорста та його прибічників за початок війни з Імперією. Цей гурт засідав більшу частину ранку.