Роран зиркнув на поважні збори. За круглим столом сиділи Бірджит, Лоринг, Слоун, Джедрик, Делвін, Фіск, Морн та ще кілька осіб. Хорст головував.
— …А я вам кажу, що це було нерозважливо! — гукав Кісельт до присутніх. — Вони не мали права наражати всіх на таку небезпеку!
— Ми вже це обговорювали, — відмахнувся Морн. — Що зроблене, те зроблене. До того ж, Квимбі був моїм другом, як і вашим другом, тож я здригаюся від самої думки про те, що ці монстри зробили б із Рораном, якби ми його видали. Утім, я хочу знати, як нам вийти із цієї скрутної ситуації.
— Треба просто вбити їх усіх! — прогарчав Слоун.
— А що далі? — спитав Морн. — За ними прийдуть інші, хіба не ясно? Навіть якщо ми видамо Рорана, це вже нічого не дасть. Мабуть, усі чули, що сказав той разак? Вони знищать усіх, якщо ми захищатимемо хлопця, і перетворять нас на рабів, якщо не будемо. Ви собі як хочете, а я краще здохну, ніж стану рабом. Ні, ми приречені…
— Але ми можемо поїхати звідси, — озвався Фіск.
— Нам нікуди їхати, — відгукнувся Кісельт. — Ми притиснуті до Хребта, солдати перекрили дорогу, а довкола Імперія.
— Це твоя провина, Хорсте! — загорлав Тейн. — Вони спалять наші домівки, повбивають наших дітей, і все через тебе!
— Чи ти не здурів бува, чоловіче? — визвірився коваль. — Чи ти дозволиш їм зжерти себе, не пручаючись?
— Так, якщо нічим уже не зарадиш, — похнюпився Тейн. Він глянув на всіх присутніх, помітивши у дверях Рорана. Решта також роззирнулися й похмуро запросили хлопця увійти.
— Чим я можу допомогти? — ступив уперед Роран, відчуваючи на собі важкі погляди односельців.
— Я гадаю, — сказав Джедрик, — що видача тебе Імперії нам не зарадить. Навіть якби ми вчинили так, разаки б не змирилися з бунтом. Єдине, що ми можемо, — це приготуватися до наступного нападу. Хорст приготує зброю, якщо матиме час, Фіск зробить щити. На щастя, його майстерню не спалили. Також комусь треба наглядати за нашими оборонними загорожами. Ми хотіли б доручити це тобі.
— Я зроблю все, що від мене залежить, — кивнув Роран.
Поруч із Морном стояла Тара, вивищуючись над своїм невисоким на зріст чоловіком. Вона була огрядною жінкою, в її волоссі проглядала сивизна, а силу в руках мала таку, що легко скручувала голову курці або рознімала двох розбишак.
— Ти вже зроби там усе добре, Роране, — мовила вона, — а то цьому похоронові не буде кінця. — Потім вона обернулася до Хорста й додала: — Насамперед треба поховати померлих. А дітей варто відіслати, скажімо, на ферму Коулі до Північної Бухти. Ти теж маєш піти з ними, Елейн.
— Я не залишу Хорста, — занепокоїлась жінка.
— Це не місце для жінок на п'ятому місяці вагітності! — гримнула Тара. — Ти втратиш дитину, якщо будеш бігати так, як зараз.
— Але мені буде ще гірше, коли я не знатиму, як ви тут, — заперечила Елейн. — Я вже виносила двох синів, тож залишатимусь, як і ти, як і решта жінок Карвахола.
Хорст обійшов довкола столу й ніжно взяв Елейн за руку:
— Хоч де б ти була, ми все одно залишатимемось разом. Але діти таки мають поїхати. Коулі подбає про них. Утім, спочатку ми мусимо переконатися, що дорога на ферму вільна.
— І ще одне, — хрипко гукнув Лоринг, — жоден із нас не повинен втягувати в це ще й людей з долини. Окрім Коулі, звісно. Вони не зможуть нам допомогти, тож не варто наражати їх на небезпеку.
Усі погодилися, що він має слушність. Після цього збори згорнули, і люди розбрелися Карвахолом. Невдовзі вони знову зібралися — разом з багатьма іншими селянами — на маленькому цвинтарі за будинком Гертруди. Дев'ять трупів, закутаних у саван, лежали біля виритих могил. На грудях кожного була гілочка болиголова, а на шиї — срібний амулет.
Гертруда стояла перед покійниками, вимовляючи їхні імена:
— Пар, Віглиф, Джед, Бардрик, Фарольд, Гарнер, Келбі, Мелькольф, Альбем.
Вона поклала їм на очі пласкі камінці, потім звела руки до неба й заспівала ритуальну пісню. Сльози текли з її заплющених очей, а голос здіймався й опадав, виспівуючи поминальні мотиви. Вона співала про землю, про ніч та про вічне людське горе, від якого годі втекти.
Остання скорботна нота стихла, родичі загиблих згадали їхні подвиги, і тіла захисників Карвахола були поховані.
Роран несамохіть зиркнув на могили, де поховали трьох вояків з королівського війська. «Одного з них убив Нолфаврел, а я завалив двох інших», — промайнула йому думка. Ця сцена й досі стояла в нього перед очима: напруження, удар, хрускіт кісток — і тіло під його молотом перетворюється на безвольну масу. Хлопця мало не знудило від спогадів. Раніше Роран нікого не вбивав, але сталося так, що цього разу саме він знищив більше людей, аніж будь-хто в Карвахолі. У нього було таке відчуття, ніби на його чолі горить криваве тавро.