Надвечір Торв вибрав маленьку бухточку для табору. Поки Датмер готував вечерю, Ерагон розчистив ґрунт перед наметом, витяг Зарок і став в основну позицію, якої навчив його Бром, коли вони вперше тренувалися. Юнак знав, що програє будь-кому з ельфів, однак він не збирався прибути в Елесмеру, забувши вишкіл Брома.
Він повільно описав мечем коло над головою й щосили опустив зброю вниз, ніби розколюючи ворожий шолом. На мить юнак затримався в цій позиції. Контролюючи рухи, він обернувся вправо, ведучи Зарок так, щоб відбити удар уявного ворога, а потім спинився, напружившись.
Бічним зором Ерагон помітив неподалік Орика, Арію й Торва, котрі спостерігали за ним. Він не звертав на глядачів уваги, зосередившись лише на рубіновому клинку у своїх руках, якого він тримав, неначе змію, що могла вирватися й укусити за руку.
Обертаючи зброю знову й знову, парубок поступово виконав серію вправ, з легкістю переходячи від однієї позиції до іншої й збільшуючи швидкість ударів. Подумки він перебував не в затишній бухті, а в оточенні лютих ургалів. Він ухилявся й рубав, відбивав напади і відповідав на них, стрибав убік і завдавав ударів у шаленому темпі. Він крутився, як навіжений, навсібіч вражаючи своїх уявних ворогів.
Зненацька Ерагон крутнув меча в повітрі, намагаючись перекинути його з руки в руку, і з криком упустив зброю. Пронизливий біль наче розтяв навпіл спину, юнак заточився й упав. Втрачаючи свідомість, він устиг почути голоси Арії та гномів, а також побачити, як червоний серпанок огортає довколишній світ. Жодного відчуття не існувало, окрім болю, який знищив решту думок, зробивши з Ерагона конаючу істоту, котра благає про зцілення.
Сяк-так прийшовши до тями, хлопець зрозумів, що лежить у наметі, загорнений у ковдри. Поруч сиділа Арія, а голова Сапфіри стриміла між полотнищами, які прикривали вхід до намету.
— І довго я був без пам'яті? — спитав Ерагон.
— Доволі довго, — озвалась ельфійка. — Здається, по тому ти ще й спав. Я намагалася перетягти тебе у своє тіло, захистивши від болю, але не змогла пробитися до твоєї свідомості.
Ерагон кивнув і заплющив очі, відчуваючи, що його лихоманить.
— Як же мені тепер тренуватися? — глянув він у відчаї на Арію. — Як боротися, як використовувати магію? Адже я почуваюся геть розбитим.
— Ти зможеш просто сидіти й спостерігати, — м'яко мовила ельфійка. — Або слухати й читати. Нехай там як, але ти будеш навчатися.
Незважаючи на її слова, юнак мав великі сумніви щодо свого майбутнього вишколу. Він перекотився на бік, щоб не зустрічатися з Арією поглядом. Йому було соромно виглядати таким безпорадним.
— І як тому Смеркові вдалося зробити це зі мною? — у відчаї запитав Ерагон.
— Я не знаю, — сумно зітхнула Арія. — Ані я, ані наймудріший з ельфів не скаже тобі про це. Але ми робимо все, залежне від нас, тож не побивайся так. Можливо, час залікує твої рани.
Вона торкнулася рукою Ерагонового чола, прошепотівши «Се моранр оно фінна!», і вийшла з намету.
Ерагон, кривлячись, спробував був сісти, але м'язи на спині все ще судомило. Він дивився на свої руки й не бачив їх.
— Цікаво, чи шрам Мертага завдавав йому такого ж болю?
— Я не знаю, — відгукнулась Сапфіра.
— Знаєш, я боюсь, — не втримався юнак.
— Чому?
— Тому, — глибоко зітхнув Ерагон, — що я не убезпечений від наступного нападу. До того ж, я не можу знати, де й коли саме він станеться. Тож я завжди чекаю повернення болю. Моє власне тіло стало моїм найлютішим ворогом.
— Що ж, — кахикнув дракон. — Так уже ведеться. Як на мене, то життя — це біль і насолода водночас. Якщо це та ціна, яку ти мусиш заплатити за хвилини насолоди, то чи така вже вона й висока?
— Висока, висока! — скрикнув юнак, відгортаючи ковдру й підводячись. Пропхавшись крізь розкладені в наметі речі, він виліз назовні й почвалав до багаття, біля якого сиділа Арія з гномами. — Попоїсти щось є? — похмуро спитав Ерагон у враз принишклого товариства. Датмер мовчки наповнив миску й передав її юнакові.
— Чи тобі вже краще, Убивце Смерка? — шанобливо звернувся до нього Торв. Решта гномів з острахом дивилися на Ерагона.
— Усе гаразд, — похмуро відповів той.
— Ти носиш важкий тягар, Убивце Смерка, — не вгавав Торв.
Юнак тільки кивнув у відповідь і подався до наметів, де міг попоїсти на самоті. Поруч він відчував Сапфіру, але вона теж залишила його в спокої. Юнак став роздратовано запихатися печенею, приготованою Датмером, як раптом ззаду почулися кроки.
— Ти не мусиш так з ними розмовляти, — сказав Орик, сідаючи поруч.
— Що? — скривився Ерагон.