Ерагон помітив, що подорожувати з ельфами набагато краще, ніж із гномами. Нарі й Лифаєн без упину сміялися й співали пісень, особливо тоді, коли поруч була Сапфіра. За присутності дракона вони не говорили про свої справи.
Утім, ельфи не були людьми, хай хоч як здавалися схожими на них. Вони рухались занадто швидко, але надто м'яко як для створінь із плоті й крові. А коли говорили, то незрідка використовували алегоричні вислови й афоризми, які заплутували Ерагона ще більше, ніж якби вони мовчали. А ще, попри напади сміху й веселощів, Лифаєн і Нарі годинами могли мовчати, милуючись чудесною природою. Якщо під цю пору Ерагон чи Орик намагалися заговорити до них, ті кидали у відповідь лише декілька слів.
Тільки тепер Ерагон зрозумів, наскільки відвертою була Арія. Справді, здавалося, що вона й сама почувається ніяково з Лифаєном і Нарі, будучи непевна, як саме з ними поводитись.
Якось, стоячи на носі човна, Лифаєн обернувся й спитав:
— Скажи мені, Ерагоне-фініарель, про що співає твій народ? Я пригадую епічні пісні й балади про гордих королів і графів, але то було дуже давно, і спогади зів'яли, мов квіти. Чи створено щось нового?
Ерагон замислився, намагаючись пригадати назви тих історій, які розповідав йому Бром. Коли Лифаєн почув їх, то зажурено мовив:
— Справді, дуже мало. Виходить, ви не створили нічого, окрім тих придворних фантазій, дозволених Галбаторіксом.
— Бром іще розповідав про занепад вершників, — заперечив юнак.
— Так-так, він був мужнім, — зауважив Лифаєн, веслуючи. — Ми теж співаємо про часи занепаду, але дуже рідко. Більшість із нас жили ще за тієї доби, коли Врейль пішов у небуття, тож ми й досі сумуємо за нашими спаленими містами та загиблими родинами. Час не пом'якшує болю, навіть якщо минуть тисячі тисяч років і сонце помре, залишивши світ у пітьмі…
— У гномів та сама історія, — відгукнувся Орик з корми. — Згадай, ельфе, як ми втратили цілий клан через того клятого Галбаторікса.
— А ми втратили короля Евандара, — пролунало у відповідь.
— Я ніколи не чув про нього, — розгублено сказав Ерагон.
— Мало хто нині пам'ятає про це, — кивнув ельф. — Мабуть, Бром розповідав тобі, як було завдано фатального удару. Перед загибеллю Врейля ельфи зійшлися з Галбаторіксом у степах Айлирі. І ось саме там Евандар…
— А де знаходиться Айлирі? — зацікавлено спитав Ерагон.
— Це Урубейн, хлопче, — пояснив Орик. — Колись це було місто ельфів.
— Так, — незворушно продовжував Лифаєн. — Айлирі був одним із наших міст. Ми залишили його під час війни з драконами, а через кілька століть люди зробили його своєю столицею… Після того, як вигнали Короля Паланкара.
— Короля Паланкара? — знову не втримався юнак. — А ким він був? Це на його честь названо Паланкарську долину?
Цього разу ельф здивовано глянув на зухвальця.
— У тебе стільки питань, скільки листя на деревах, Арджетламе, — всміхнувся він.
— Бром теж так уважав.
Лифаєн кивнув і замислився.
— Отже, коли вісімсот років тому твої предки прибули в Алагезію, — вів далі він, — вони блукали, підшукуючи собі місце для житла. Вони облаштувалися в Паланкарській долині, яка тоді, зрозуміло, ще так не називалася. Саме там ваш король, Паланкар, збудував могутню державу. Намагаючись розширити її межі, він оголосив нам війну, хоч ми й не робили йому нічого поганого. Тричі він нападав, і тричі ми перемагали. Наша сила лякала придворних Паланкара, тож вони благали короля укласти мир, але він відмовився. Тому лорди звернулися до нас з угодою, яку було підписано без відома короля.
Ельф зітхнув і продовжував розповідь.
— Завдяки нам Паланкара було схоплено й засуджено на заслання, але він, його родина й васали відмовилися залишати долину. Оскільки ми не збиралися їх убивати, то вирішили спорудити вежу Ріствакбейн, щоб вершники стежили за Паланкаром і щоб він ніколи не зміг повернутися до влади. Незабаром його вбив власний син, який не дочекався старості батька. Після цього вся їхня політика полягала в убивствах, зрадах та інших підступах, які остаточно підірвали славу Паланкарської держави. Однак нащадки короля не пішли з долини, і королівська кров усе ще тече в Терінсфорді й Карвахолі.
— Зрозуміло, — сказав приголомшений Ерагон, коли той змовк.
— Та невже? — звів брови Лифаєн. — Це набагато важливіше, ніж ти гадаєш. Адже саме ця подія переконала Анурина, попередника Врейля, у тому, що треба дозволити людям бути вершниками, аби уникнути подібних суперечок.
— Мабуть, саме це й викликало найбільше суперечок, — реготнув Орик.