— Ми теж не змогли б тебе охороняти, — додав Лифаєн.
— Але я б таки спробував, — замріяно мовив Ерагон і задивився на Сапфіру, яка кружляла над річкою в оточенні галасливого птаства, що відганяло дракона від своїх гнізд.
Лифаєн широко всміхнувся.
— Ну хіба вона не чудова? — вигукнув вій. — Гляньте, як виграє її луска на сонці! Ніщо не може зрівнятися з цим видовищем.
— Зажерлива й нестерпна, — стиха буркнув Орик, і парубок мовчки погодився з ним. Здавалося, ельфи ніколи не перестануть вихваляти Сапфіру.
— Нічого страшного, — відгукнувся дракон, пірнаючи під воду. — Усього лиш кілька компліментів.
— Так, зовсім небагато, — уїдливо мовив Ерагон.
— Жартуєш? — висунулась із річки Сапфіра.
Юнак дружньо посміхнувся й глянув на сусідній човен, у якому зосереджено веслувала Арія. Вона здавалася такою сумною, що хотілося розважити її.
— Лифаєне, — стиха озвався хлопець. — Чому це Арія така нещасна?
Ельф напружився й ледь чутно проказав:
— Нам випала честь служити Арії Дротнінг. Вона страждала за наш народ, і ми радіємо тому, чого вона досягла у справі з яйцем Сапфіри. Утім, її горе — це щось дуже особисте, тож я нічого не можу розказати тобі без її дозволу.
Десь під вечір, коли Ерагон присів біля багаття, здалеку почувся підозрілий шум. Зиркнувши на Сапфіру й Орика, юнак подався в хащі, на ходу витягуючи меча. Продершись крізь чагарник, він побачив лише сокола зі зламаним крилом, який, лементуючи, бився в кущах.
— Як жахливо, коли несила злетіти, — зауважила здалеку Сапфіра.
Арія ж, підійшовши, мовчки напнула свого лука. Підстрелений птах стих у чагарнику, та ельфійка не пішла по свою здобич.
— Навіщо ж було стріляти? — спитав юнак.
— Його рана була смертельна, — похмуро мовила Арія. — Я тільки врятувала його від зайвих мук.
Сапфіра вдячно схилила голову й обережно торкнулася Аріїного плеча, а потім розвернулася й рушила до табору, здираючи хвостом кору з дерев.
— Ніколи не клич ельфа на допомогу, — прошепотів Орик до Ерагона. — Раптом він вирішить, що тобі буде краще, якщо помреш!
СВЯТО ДАГШЕЛГРА
Незважаючи на те, що Ерагон втомився напередодні, на другий день він прокинувся таки раненько, намагаючись не розбудити ельфів. Віднедавна це стало його грою — поглянути, коли вони прокидаються й чи сплять узагалі. Утім, і цього разу фокус не вдався.
— Доброго ранку! — гукнули звідкись згори Нарі з Лифаєном.
Юнак зиркнув на сусіднє дерево й побачив обох на висоті близько п'ятдесяти футів. Стрибаючи з гілки на гілку, ельфи швидко спустилися на землю.
— Ми спостерігали, — пояснив Лифаєн.
— Навіщо?
— Це все через мої нічні страхи, — вийшла з-за дерева Арія. — У Ду Вельденвардені небезпечно, особливо для вершника. Ми живемо тут тисячі років, і старі закляття все ще діють. Земля, вода, повітря — усе тут просякнуте чаклунством. Іноді це впливає на тутешніх тварин. Трапляються такі чудовиська, що краще про них не знати.
— А вони, — мовив Ерагон і раптом зупинився, відчувши, як засвербіло магічне тавро на його руці, а намисто, що його дав Ганел, потепліло.
Хтось намагався побачити його за допомогою магічного кристала.
— Невже Галбаторікс? — злякався хлопець. Він вихопив намисто з-під сорочки, відчуваючи, як Сапфіра вже поспішає до нього.
За мить усе минулося, і дракон мовив:
— Певно, наші вороги нас розшукують.
— Вороги? — перепитав Ерагон. — Хіба це не міг бути будь-хто з Ду Врангр Гата?
— Не думаю, — засумнівалася Сапфіра.
Арія спохмурніла, коли юнак пояснив їй, що сталося.
— Це змушує нас якомога швидше дістатися Елесмери, щоб продовжити твоє навчання, — сказала ельфійка. — Події в Алагезії розвиваються надто стрімко, тож часу в тебе буде обмаль.
Ерагон хотів обговорити все докладніше, та каное вже спустили на воду, тож слід було рушати в дорогу.
Невдовзі вони досягли водоспаду, який сповнював Ду Вельденварден пульсуючим рокотом. Цей водоспад був завширшки в сто футів і спадав із кам'яного уступу, який неможливо було оминути.
— Як же нам бути? — гукнув Ерагон крізь рев води.
Лифаєн подивився на хлопця, а потім показав на лівий берег, де стежина збігала крутим схилом угору.
Усі п'ятеро відв'язали торби, затиснуті між бортами каное, і розподілили між собою поклажу.
— Нівроку! — аж крекнув Ерагон, завдаючи на спину свого клунка. Зазвичай він не тягав такої ноші, мандруючи лісом.
— Зрештою, — озвалася Сапфіра, — я могла б перенести все це й сама.