Роран знав, що добровільно їхати ніхто не погодиться, але варто було бодай спробувати достукатись до свідомості своїх земляків. Нагадати про страх буде недостатньо, оскільки це почуття часто змушує оборонятися ще запекліше. Скорше, слід було закликати до самовідданості, примусивши селян повірити в те, що, приєднавшись до варденів і виступивши проти тиранії Галбаторікса, вони вчинять благородно. Це вимагає неабиякої пристрасті, що її не згасять жодні труднощі, страждання чи навіть смерть.
Роран подумки уявив собі Катріну — бліду, схожу на примару, з похмурим поглядом бурштинових очей. Він згадав тепло її шкіри, п'янкий аромат її волосся й їхні нещодавні зустрічі. Потім йому пригадалися всі рідні й близькі люди, яких він знав і яких уже не було поруч.
— Якби не Ерагон, якби не я, — картав себе парубок, — разаки ніколи б сюди не прийшли. Я маю врятувати селище від Імперії й урятувати Катріну від цих нелюдів…
Схвильований, Роран схопився був з ліжка, але його плече миттю пройняв нестерпний біль.
— Чи поновиться колись сила в моїй правій руці? — заточившись, подумав юнак. Він не став чекати, доки біль минеться, заскреготав зубами й вийшов з кімнати.
Замислена Елейн складала в коридорі до скрині рушники.
— Роране! — зойкнула вона, побачивши хлопця. — Що ти собі надумав?
— Ходімо, — буркнув він, минаючи перелякану жінку.
— Тобі не слід виходити, — з'явився на дверях своєї кімнати Бальдор. — Ти втратив надто багато крові.
— Ходімо, — уперто сказав Роран, відчуваючи, як ті пішли за ним.
Хорст і Альбрич, які розмовляли у вітальні, вражено зиркнули на юнака.
— Ходімо, — сказав той замість привітання.
Не звертаючи уваги на їхні обурені вигуки, Роран прочинив двері й вийшов надвір. Над селищем грізно нависла велика хмара, пророкуючи бурю.
Ведучи за собою чужу родину, Роран зі смолоскипом у руках дістався до околиці Карвахола. По дорозі він звертався до всіх зустрічних зі своїм простим гаслом. А потім, розвернувшись до центру, він зупинився й загорлав на весь голос:
— Ходімо!
Невдовзі довкола нього зібралося вже все селище. Дехто сварився, та решта людей зацікавлено прислухалася, тимчасом як над домівками ще й іще лунав Роранів заклик. На нього прийшли Лоринг зі своїми синами, потім Бірджит, Делвін та Фіск зі своєю дружиною, а також Морн і Тара, які залишили свою таверну, аби приєднатись до гурту.
Коли мешканці Карвахола зупинилися перед ним, Роран замовк, до болю стискаючи кулаки. Звівши руку, він показав долоню, залиту кров'ю.
— Це мій біль, — сказав він. — Уважно на нього подивіться, бо він буде вашим, якщо ми не переможемо. Ваших рідних і близьких людей буде закуто в кайдани й продано в рабство або ж їх безжально порубають на шматки королівські загони. Галбаторікс сплюндрує ваші землі, і на них більше ніколи не родитиме хліб. Я це відчуваю, я це знаю! — Роран походжав, наче той вовк у клітці, гнівно хитаючи головою. Здається, він привернув їхню увагу, а тепер мусив розпалити в них лють, схожу на його власну.
— Ці нелюди вбили мого батька, — вів далі Роран. — Мій кузен утік від них, мою хату зруйновано. А ще вони викрали мою наречену, яку зрадив її власний батько, котрий убив Бірда й прирік усіх вас на смерть! То що ж ми маємо? Квимбі зжерли, клуні біля будинків Фіска й Мелвіна спалено. Пар, Віглиф, Джед, Бардрик, Фарольд, Хейл, Гарнер, Келбі, Мелькольф, Альбем і Едмунд уже на небесах. Серед нас багато поранених, котрі вже не зможуть прогодувати свою родину. Хіба не досить із нас важкої праці на полях, де майже нічого не родить? Хіба не досить із нас оцих страшних податків, які ми змушені платити Галбаторіксу? — Роран сумно засміявся, викликавши занепокоєння в натовпі.
— Я знаю, що Імперія з Галбаторіксом — це зло, — сказав юнак. — Галбаторікс паразитує на нас, він знищив вершників і той добробут, який ми мали за їхніх часів. Його слуги — це демони, народжені в пеклі. І ми дозволимо їм поневолити нас? Ніколи! Галбаторікс хоче отруїти всю Алагезію, втопити нас у річці горя й нещасть. Наші діти й онуки приречені на вічне рабство під його чорною владою, якщо ми…
Роран глянув у перелякані очі присутніх, розуміючи, що перемагає споконвічну зневіру своїх односельців.
— Якщо ми не виступимо проти, — закінчив він рішуче.
— Ми боролися з воїнами та разаками, — вів далі Роран. — Але все намарно, бо їх значно більше. Ми не можемо залишатись тут і дозволити Галбаторіксу зруйнувати наше життя! Хай мені повиколюють очі й повідрубують руки, перш ніж я побачу його тріумф! Я обираю боротьбу! Я роблю крок з могили, і нехай мої вороги поховають себе там!