Хорст самотньо сидів за столом, стискаючи в руці кухоль з елем.
— Доброго ранку, — сказав юнак.
Привітавшись, Роран відламав окраєць хлібини й сів навпроти старого. Жуючи, він помітив червоні втомлені очі Хорста та його скуйовджену бороду. Певно, коваль не спав усю ніч.
— Ви не знаєте, — озвався юнак, — що то за люди пішли в гори?
— Вони пішли поговорити з рідними, — різко відповів Хорст, із гуркотом ставлячи кухля на стіл. — Ти навіть не уявляєш, Роране, що ти накоїв, запропонувавши нам податись геть із Карвахола. Усе селище в паніці, бо ти загнав нас у глухий кут, звідки є тільки один вихід: твій. Дехто вже встиг зненавидіти тебе.
— А решта? — ледь не вдавився Роран, подумки проклинаючи Ерагона за те, що йому тепер доводиться терпіти через його знахідку.
— А решта тебе обожнює, — сьорбнув елю коваль. — Я ніколи не думав, що колись настане день, коли син Герроу зачепить мою душу своєю промовою, але ти це зробив! — Він сумно махнув рукою. — Бачиш усе це? — показав він довкола. — Я збудував його для Елейн і моїх синів. Це забрало в мене сім років життя! Бачиш он ту балку над дверима? Я зламав три пальці, доки поставив її на місце. І що тепер? Я полишаю свій дім через те, що ти говорив минулої ночі.
Роран мовчав, адже це було саме те, до чого він прагнув. Виходить, покинути Карвахол — було таки правильне рішення!
— Та знай, — попередив Хорст, спершись на лікоть, — ти дав людям надію, тож мусиш виправдати їхні сподівання. Інакше сильно пошкодуєш.
У цьому Роран не сумнівався. Якщо вони дістануться Сурди, повстанці вітатимуть їх як героїв. Якщо ж ні, то їхня смерть усе спокутує.
— А де Елейн? — похмуро спитав хлопець.
— Там, за будинком, — відповів Хорст, невдоволений з того, що Роран змінив тему. — І я теж піду, бо треба оглянути кузню й вирішити, які інструменти брати із собою. Решту доведеться заховати або ж знищити. Імперії не дістанеться нічого.
— Я вам допоможу, — схопився Роран.
— Ні, — заперечив коваль. — Я зроблю це тільки з Альбричем або ж Бальдором. Кузня була моїм життям і їхнім життям також. А допомоги з твоєю рукою буде небагато. Краще залишайся з Елейн.
Коли коваль пішов, Роран відчинив бічні двері й побачив Елейн, котра гомоніла з Гертрудою. Знахарка підійшла до Рорана й поклала руку на його чоло.
— Я боялася, що в тебе буде гарячка після вчорашніх хвилювань, — мовила вона. — Узагалі ж, твої рідні швидко одужують. Я не повірила власним очам, коли побачила, як Ерагон ходить після того, як обідрав собі ноги й два дні пролежав у ліжку. Дозволь-но мені подивитися на твоє плече.
Роран нахилився, аби Гертруда могла оглянути рану.
— Що це? — раптом вигукнула вона.
Юнак глянув на своє плече, і його почало нудити. Шкіра набрякла й огидно смерділа, а з порізу текла сукровиця.
Гертруда прицмокнула язиком, обстежуючи рану, а потім глянула Роранові в очі.
— Здається, ти одужуєш, але рана ще може гноїтися, — сказала знахарка. — Мабуть, доведеться її припекти.
— Чи працюватиме моя рука, коли я одужаю? — спитав юнак.
— Якщо зараз даси їй спокій.
— А битися я зможу? — спохмурнів Роран.
— Якщо хочеш битися, — знизала плечима Гертруда, йдучи, — я б радила тобі тренувати лівицю.
Хлопець у розпачі глянув на свою перев'язану руку, неначе та вже не належала йому. Ще зовсім недавно він не розумів, як сильно залежить від власного тіла. Рана неабияк вплинула на його психіку, і Роран запанікував, розуміючи, що може назавжди лишитись калікою. А навіть якщо цього не станеться, то шрам нагадуватиме йому про цю жахливу подію все життя.
Узявши хлопця під руку, Елейн повела його до будинку, де заварила чаю з м'ятою.
— Ти справді любиш Катріну? — загадково спитала вона.
— А хіба що? — не зрозумів Роран.
— Я не сліпа, — посміхнулася жінка. — Я знаю, що ти зробив це заради неї, і я пишаюсь тобою. Не кожен чоловік зайде аж так далеко.
— Це не матиме жодного значення, якщо я не звільню Катріну.
— Ти звільниш її, я в це вірю, — сказала Елейн, наливаючи чай. — Але зараз нам уже час готуватися до подорожі. Спочатку я хочу попрацювати на кухні, а доки я тут поратимусь, ходи нагору й принеси одяг, постільну білизну й усе, що може знадобитись.
— А де його складати? — спитав Роран.
— Гадаю, найкраще буде в їдальні.
Дорога мала бути далекою. Людям доведеться піднятися високо в гори й продиратися дрімучими лісами, тож розраховувати можна було тільки на самих себе. У Хорста було ще двійко коней, але на одному з них мала їхати вагітна Елейн. Проте багато хто в Карвахолі взагалі не мав коней, а треба було перевозити і старих, і дітей, і хворих. Тож люди мусили якось ділитися. Утім, хто і з ким мав ділитися, було невідомо, оскільки, крім Бірджит і Делвіна, на подорож більше ніхто не зголосився.