Тому, закінчивши пакувати речі, що їх вона вважала найбільш необхідними, Елейн послала Рорана з'ясувати, чи не потрібне часом комусь додаткове місце або ж чи не має хтось вільного, бо від багатьох речей довелося відмовитись.
Незважаючи на те що на вулицях метушилися люди, зовні Карвахол виглядав спокійно. Це свідчило про те, що найбурхливіші події зараз відбуваються в будинках. Мешканці блукали із заклопотаними обличчями, поринувши у свої невеселі думки.
Біля будинку Орвала Рорану довелося довгенько стукати у двері, аж доки господар їх відчинив.
— А, це ти, Міцний Молоте! — вийшов Орвал на ґанок. — Даруй, що змусив тебе чекати, але я був зайнятий. Чим можу допомогти? — Він постукав довгою чорною трубкою по долоні й почав нервово крутити її в руках. Усередині будинку було чутно, як переставляють меблі й брязкає кухонний посуд.
Роран швидко пояснив прохання Елейн, а Орвал примружився й глянув у небо.
— У мене цілком досить місця для власних речей, — сказав він. — Попитай деінде, але якщо треба, то я маю пару волів, тож можу прихопити ще й трохи вашого мотлоху.
— Отже, ти все-таки йдеш? — зрадів юнак.
— Ну, я цього не казав, — зніяковів Орвал. — Ми просто готуємось до можливого нападу.
— Он воно як, — розчаровано мовив Роран і попрямував до будинку Кісельта. За якийсь час він зрозумів, що йому ніхто не хоче відчиняти, незважаючи на те, чи їдуть господарі будинку з ним, чи ні.
Утім, усі ставилися до Рорана з повагою й острахом, через що він почувався трохи ніяково. Це виявлялося дуже просто: хтось висловлював співчуття з приводу Катріни, хтось просто шанобливо мовчав, коли юнак починав говорити, а потім схвально шепотів. Здавалося, він неабияк виріс в очах мешканців Карвахола, вселяючи в них побожний страх своїми кривавими подвигами.
Супроводжуваний цією не дуже приємною увагою, Роран сумно човгав по вуличній багнюці. Знічев'я він зупинився біля калюжі, аби глянути на своє відображення й спробувати збагнути, що ж таке в ньому змінилося. Там він побачив чолов'ягу в обідраному й забрудненому кров'ю одязі, згорбленого, із перев'язаною рукою. До того ж, неголеного й нечесаного, із запалими очима, які сторожко й грізно позирали на світ.
Сплюнувши, Роран криво всміхнувся. Йому подобалося, як він виглядав, адже це пасувало його теперішньому становищу.
— Тепер зрозуміло, чому селяни мене бояться, — тихо мовив парубок. — Їх відлякує мій вигляд. Ну то що, скористаємось цим образом для битви з разаками?
Згорбившись, він побрів далі по вулиці, аж раптом неподалік з'явився Тейн.
— Міцний Молоте! — загорлав він. — Який я радий тебе бачити!
— Та невже? — скривився Роран.
— Так-так, — закивав старий. — Від часу нападу все довкола змінилось і стало здаватися безнадійним. Мені важко зізнатися, але це так. Я ніби весь час падав у колодязь, аж руки тремтіли від страху… Я гадав, що мене отруїли! Але те, що ти вчора сказав, миттю мене вилікувало. Я ніби на світ народився! Ти не повіриш, від яких жахів ти мене врятував! Я — твій боржник. Якщо щось знадобиться, я завжди до твоїх послуг!
Зворушений Роран потис небораці руку й подякував від щирого серця. Той мовчки схилив голову, не в змозі приховати сльози, а потім повільно подався геть.
— Що ж я накоїв? — пройняв Рорана жах, коли він згадав свою вчорашню промову.
ПЕРЕСЕЛЕННЯ
Невдовзі Роран таки добрів до таверни Морна.
— Агов! — гукнув він, вдивляючись у куряву, що її здійняли господарі, які метушилися в будинку. Із глибини випірнула Тара, а за нею визирнув і Морн.
— Чого тобі треба? — озвалася жінка.
— То як, ви вирішили йти на Хребет? — спитав юнак, дивуючись із несподіваної ворожості господарів.
— Не твоя справа! — вигукнула Тара.
— Гаразд, — не став сваритися Роран. — Я просто хотів переказати прохання Елейн із приводу вільного місця у ваших торбах… Чи воно вам самим потрібне?
— Чи потрібне нам вільне місце? — вибухнув Морн. — У мене в льосі дванадцять діжок з елем! Що з ними робити, га? А з тими, де пиво? Якщо я покину їх тут, то королівське вояцтво або вижлуктить усе за два дні, або знищить! — Морн у відчаї заламав руки, схлипуючи. — Дванадцять років роботи коту під хвіст! Відтоді, як помер мій батько, я щодня працював у таверні, так само, як і він! Але ви з Ерагоном усе зруйнували!
— Ну, добре-добре, годі вже, — втішала старого Тара, обнімаючи його. — Але хто тобі дав право підбурювати Карвахол своїми вигадками про Хребет? — тицьнула вона пальцем убік Рорана. — Якщо ми туди підемо, як мій чоловік буде заробляти собі на хліб? Він не може забрати таверну із собою, хіба не так? І Хорст, і Джедрик так само мають покинути все в Карвахолі! Чи ж нам копирсатися в землі, як то робиш ти, голодранцю? Ні, цього не буде! Тут як не крути, хоч залишайся, хоч ні, а ми всі приречені на голодну смерть! І в цьому винен ти, Роране!