— А що ти будеш робити, коли прийдуть воїни? — з болем спитав Роран.
— Дам їм такого відкоша, що вони надовго запам'ятають, — браво відповів той.
Роран через силу засміявся, поплескавши Айвора по руці й намагаючись не думати про те, що буде під час нового нападу королівського війська.
Етльберт, худорлявий чолов'яга середнього віку, несподівано підійшов до гурту й закричав:
— Ви всі дурні, чуєте? Я втратив усе через це божевілля, але не піду за цим брехуном! Якби ви не були засліплені його словами, то побачили б, що він веде вас на смерть! А я не піду! Я втечу від воїнів і сховаюся в Терінсфорді. Адже там мешкають наші земляки, а не якісь варвари із Сурди! — Він сплюнув і подався собі геть, проклинаючи Рорана.
Злякавшись, що Етльберт може підбурити людей, юнак пильно глянув на юрбу, але зрозумів, що нічого не сталося. Однак не можна було марнувати часу, бо налякані селяни справді могли передумати. Він тихо спитав у Хорста:
— Ми ще довго чекатимемо?
— Альбричу, — обізвався той, — візьми Бальдора й перевірте селище, чи ще хтось бува не збирається з нами. Якщо ні, то ми вирушаємо.
І брати гайнули виконувати батьків наказ. За півгодини Бальдор повернувся з Фіском, Ізольдою й конем, якого ті позичили в сусідів. Покинувши чоловіка, Ізольда пробилася крізь натовп до Хорста: у неї був розхристаний одяг і розпатлане волосся.
— Я вибачаюсь за спізнення, але Фіск затримався, зачиняючи свою крамницю! — нервово засміялась вона. — Він, бачте, не міг визначитись, які саме брати рубанки й напилки! Наче кіт, що його оточили миші, а він намагається вирішити, яку зловити першою!
— Я чудово його розумію, — криво посміхнувся Хорст.
Роран звівся навшпиньки, шукаючи очима Альбрича, але марно.
— Де ж він забарився? — зціпив зуби юнак.
— Та зараз прийде, не хвилюйся, — озвався коваль.
Альбрич несподівано з'явився між хатами з трьома барилами пива, прив'язаними до спини. Він виглядав таким розгубленим і кумедним, що всі чоловіки аж розреготалися. Поруч із ним сунули Морн і Тара, обвішані силою-силенною торб і торбинок і тягнучи за собою нав'ючених пивними барилами віслюка й двох козлів. Роран тільки присвиснув від подиву.
— Вони ж не пройдуть навіть милі! — гукнув він, роздратований цією навіженою парочкою. — До того ж, вони не взяли харчів! Чи ці двоє гадають, що їх хтось годуватиме?
— Я б про харчі не переймався, — урвав його Хорст. — Пиво в Морна добре, воно й бойовий дух підтримає, і коштуватиме в дорозі більше за будь-які харчі.
— Це всі, кого ви знайшли? — крикнув Роран Альбричу, котрий ледь скинув із себе пивні барила. Почувши невтішну відповідь «так», той вилаявся й ударив себе по нозі кулаком. — Отже, окрім Айвора, вирішили залишитись іще три родини: Етльберти, Пари й Кнати.
— Ну що ж, — зітхнув юнак. — Я не можу їх примусити. Рушаймо.
Селяни тривожно заметушилися, усі посхоплювались зі своїх клунків, загомоніли й загукали до дітей та худоби. Чоловіки кинулись прибирати з дороги оборонні колоди.
— Гадаю, ти мусиш іти перший! — махнув рукою Хорст.
— Стривайте! — зупинив його Фіск, підбігаючи до юнака з довжелезним списом. — Я зробив його сьогодні вночі, — пояснив тесля. — Можливо, він тобі згодиться.
Роран провів рукою по майстерно зробленій зброї.
— Я не зміг би попросити чогось кращого, — розчулився він. — Дякую тобі, друже.
Фіск широко посміхнувся й відійшов.
Розуміючи, що всі погляди зараз прикуті до нього, Роран гордо глянув на гори й водоспад Ігуальда. Його плече пекло під ременем торби. Позаду лежали кістки його батька й усе, що він мав у цьому житті. А попереду височіли неприступні гори, за якими була його мрія. Але він не здаватиметься. І не озиратиметься назад.
Востаннє глянувши на Карвахол, Роран рушив уперед, спираючись на спис. Валка селян потяглася слідом за своїм новим ватажком.
НА СКЕЛЯХ ТЕЛЬНАЄРА
Блискучий, наче сонце, дракон з'явився перед ними на скелях Тельнаєра, ударивши своїми могутніми крилами. Тулуб дракона, вкритий золотою лускою, заливав лісові простори сліпучими променями світла. Він був значно більший за Сапфіру, а за віком йому мало бути близько ста років. На ньому сидів вершник у світлому вбранні. Ерагон аж упав на коліна від захвату й подиву.
«Виходить, я не один такий! — стугоніло в його голові. — І мені більше не доведеться самотужки піклуватися про варденів і боротися з Галбаторіксом!»