Перед ним з'явився один зі стражів давнини, живий символ, герой, легенда, на прикладі яких він виховувався!
Коли дракон почав опускатися, Ерагон побачив, що в нього немає передньої лапи, очевидячки, він втратив її під час бою. Очі в юнака налилися сльозами.
Вихор закружляв сухе листя, пронісшись по верхівці пагорба, і дракон нарешті склав крила. Вершник обережно зліз зі свого вірного друга й наблизився до Ерагона. Це був старий ельф зі сріблястим волоссям на голові.
— Остато Четова, — вражено мовив юнак, не підводячись із колін. — Скорботний Мудрець… Ось я й прийшов, як ви просили. — Він згадав про священний звичай і торкнувся вуст: — Атра естерні оно тхелдуін.
Вершник сумно посміхнувся. Він підвів хлопця з колін і глянув на нього таким мудрим поглядом, що в того перехопило подих.
— Насправді, Ерагоне, Убивце Смерка, — мовив він тихо, — мене звати Оромис.
— Отже, ти знав! — люто просичала Ісланзаді. — Ти знав про існування Ерагона й не сказав мені? Чому ти мене зрадив, Шуртугале?
Оромис перевів погляд на королеву.
— Я зберігав мовчанку, оскільки не був певен, що Ерагон або Арія зможуть сюди дістатися, тому й не хотів тішити вас надією.
— Ти не мав права приховувати це від мене! — скрикнула королева. — Адже я могла послати воїнів на захист Арії, Ерагона й Сапфіри й викликати їх з Фартхен Дура значно раніше!
— Я нічого не приховував від тебе, Ісланзаді, — сумно посміхнувся мудрець. — Нічого, крім того, чого ти сама не хотіла бачити. Якби ти як слід глянула в магічний кристал — що, між іншим, належить тобі робити, — то напевно побачила б довкруж суцільний хаос. І неодмінно дізналася б про Арію та Ерагона. Хай ти забула про варденів із гномами, але як же Бром? Цей останній із наших друзів? Ти була сліпа, Ісланзаді, і занедбала обов'язки королеви. Тому й не знала про Ерагона, якого я навмисне не показував тобі, аби врятувати від недбальства й сваволі.
— Я розумію, — засоромлено мовила Ісланзаді, похнюпившись.
Несподівано на Ерагона насунулось золоте марево, коли дракон низько схилився до нього, аби привітатись.
— Радий зустрітися, Ерагоне, Убивце Смерка, — загуло в голові у хлопця. — Мене звати Глаедр.
— Моє шанування, Глаедре, — тільки й міг видавити із себе бідолаха.
Потім Глаедр звернувся до Сапфіри. Вона була спокійна, тільки напружила шию, коли той торкнувся носом її щоки.
— Ти пахнеш людьми, — зауважив Глаедр, — знанням про свою расу ти завдячуєш власним інстинктам, але серце в тебе, як у справжнього дракона.
Нарешті вирішив озватися й Орик.
— Це перевершує будь-які очікування! — сказав він урочисто. — Якщо ти не проти, я насмілюся дещо спитати в тебе від імені мого короля!
— Ну що ж, спробую відповісти, — здивовано повернувся до гнома Оромис.
— Тоді скажи, чому ти ховався всі ці роки? Адже ти був нам так потрібен!
— А-а, ось ти про що, — посміхнувся мудрець. — На світі є багато горя, але найтяжче буває тоді, коли ти не здатен йому зарадити. Тож я не міг ризикувати, покинувши свою схованку, адже хто б тоді передав знання новому вершникові?
— І це твоя відповідь? — аж скривився Орик. — Та це ж слова боягуза!
Усі присутні аж застигли від такого зухвальства, і тільки Глаедр грізно гаркнув у відповідь.
— Якби не моя гостинність, — сказала Ісланзаді, — ти б наклав головою за таке звинувачення!
— Ні-ні, я не ображаюсь! — звів руки Оромис. — Так і мало бути. Розумієш, Орику, справа в тому, що ми з Глаедром не можемо битися. Мій дракон скалічений, а сам я дуже слабкий. Клятвопорушники катували мене, полонивши свого часу, тож я не володію магією, окрім дрібки звичайних прийомів. Сили покинули мене, і в бою від мене нема жодної користі. Я просто щез із Галбаторіксових очей, аби передати свої знання своєму правонаступникові.
— Каліка, що не скорився, — прошепотів Ерагон.
— Вибач мені, — зніяковів Орик.
— Пусте, — відгукнувся ельф, кладучи руку на плече Ерагонові. — Ісланзаді Дротнінг, дозвольте вас залишити?
— Гаразд, ідіть собі, — мовила та втомлено. — Ідіть і працюйте.
Глаедр низько пригнувся, і Оромис сів на нього верхи.
— Рушаймо! — гукнув він до Ерагона із Сапфірою. — У нас буде довга розмова!
Золотий дракон зістрибнув зі скелі й зробив коло над галявиною, здіймаючись угору.
— Не забувай про честь свого клану! — на прощання гукнув гном до Ерагона.
Сідаючи верхи на Сапфіру, юнак почував себе так, ніби ладнався вирушити в довгу подорож, тож хотів попрощатися з усіма на світі. Він у захваті глянув на Сапфіру й посміхнувся, передчуваючи нові пригоди. Та задоволено підстрибнула й злетіла в небеса.