«Якщо я так нервуватимусь, тоді точно програю», — подумав юнак і сповільнив дихання, згадуючи перший урок Глаедра, який був цілком присвячений самовладанню.
Загалом беручи, почувши від Ерагона про похід, дракон явно був не в захваті, проте не став і заперечувати.
«Остерігайся тіней, у темряві кояться дивні речі», — попередив Вершника Глаедр, даючи йому настанови.
Юнак витер з обличчя краплини дощу, але так і продовжував тримати руку на мечі. Від напруги долоні під шкіряними рукавицями спітніли.
Опускаючи руку, Вершник зачепився великим пальцем за пояс Белотха Мудрого, оберіг із дванадцятьма чудовими діамантами, який уже не раз виручав його в різних халепах. Минулого ранку Ерагон спеціально ходив до скотарів, щоб підживити пояс енергією худоби, яку ті забивали війську на сніданок. Він ненавидів це робити — страх і біль кожної тварини перекочовували в його свідомість, а їхню смерть Вершник відчував так сильно, ніби це була його власна смерть. Йому довелося зібрати всю свою волю в кулак, щоб витримати це. Відчуваючи безмежний жаль і огиду, Ерагон шепотів і шепотів закляття прадавньою мовою, щоб хоч якось полегшити страждання бідолашних тварин. Часом це допомагало, часом ні, бо, як не крути, худоба все одно мала померти, і Вершник ніяк не міг позбутися відчуття власної провини. Йому здавалось, ніби тварини віддавали свої життя за нього, за його пояс, який вимагав усе нової й нової енергії.
Зараз оберіг Белотха Мудрого був важчий, ніж зазвичай. Воно й не дивно — пересилюючи себе, Ерагон заряджав його вранці впродовж кількох годин. Та навіть якби він був порожній, він завжди залишався б для юнака дорожчим за золото, оскільки всотав у себе енергію сотень життів.
— Ну як, знайшов щось? — спитала Арія, щойно Вірден припинив читати свої закляття.
— Нам сюди, — відповів ельф і звівся на ноги.
«А все-таки Джоуд мав рацію!» — з полегкістю подумав Ерагон.
Загін перетнув дорогу, оминув кілька невеличких пагорбів і спустився в неглибокий ярок.
— Вхід у тунель повинен бути десь тут, — мовив ельф, показуючи на західний схил.
Знахарка змусила вогник світити яскравіше, так, щоб Ерагон, Арія й Вірден могли уважно обстежити зарості кущів. Продираючись крізь колюче гілля, Вершник кілька разів спотикався об стовбури повалених дерев, до крові розбиваючи собі ноги й прикушуючи язика, щоб не вибухнути прокльонами. Перед тим як зробити вилазку на ворожу територію, він хотів одягнути всі свої обладунки, але потім подумав, що вони надто привертатимуть увагу, якщо йому пощастить опинитися в Драс-Леоні. З тієї самої причини у варденському таборі залишився і його вірний бойовий щит.
Пошуки тривали хвилин двадцять; За цей час вардени обнишпорили весь західний схил ярка, прокладаючи собі шлях крізь зарості кущів. Урешті-решт Ерагон почув, як приглушено брязнув метал.
— Тут, — тихо сказала Арія.
Решта загону миттю опинилася поруч з ельфійкою. Арія тим часом заходилася розгрібати купу мокрого гілля, і невдовзі всі побачили вхід до тунелю. Він був п’ять футів заввишки й три фути завширшки. Залишалося тільки якось упоратися з кованими залізними воротами.
— Гляньте, — мовила Арія й показала пальцем на землю.
Ерагон подивився вниз і помітив доріжку, що вела з тунелю. Навіть у тьмяному світлі було видно, що нею користувалися зовсім недавно. Мабуть, захисники міста з якоїсь причини покидали Драс-Леону під покровом темряви. Удень цього статися не могло — вардени відразу покарали б супротивника за таку зухвалість.
— Нам треба бути дуже обережними, — прошепотів Вірден.
— А як іще ти хотів пробратись у місто? — глузливо спитала Анжела. — З герольдами й під звуки фанфар?
Ельф нічого не відповів, хоч з його обличчя й було зрозуміло, що йому не дуже сподобалось таке нешанобливе зауваження знахарки. Дивно, але двері до тунелю воїни Імперії залишили незамкненими. Арія й Вірден без особливих зусиль відчинили їх і ввійшли в темне нутро тунелю. Тієї ж миті на їхніх долонях спалахнули магічні ліхтарики, що поволі здійнялися під стелю проходу й зависли там, ніби два маленькі сонечка.
— А чого це ельфи тебе так поважають? Таке враження, ніби вони взагалі тебе бояться, — тихенько спитав Вершник, розвернувшись до Анжели.
— А що, хіба я не заслуговую на повагу?!
— Колись ти все мені про себе розкажеш, — якось невиразно відповів на те Ерагон.
— Іще чого! — пирснула знахарка й пірнула в тунель так прудко, що її плащ залопотів, ніби крила летрблака.