Ерагон тільки скрушно похитав головою й поспішив слідом за нею. Знахарка була невеличка на зріст, тож могла просуватися тунелем, не нахиляючись. Натомість Вершнику та двом ельфам доводилось згинатися ледь не навпіл. Тепер вони нагадували старих, скутих ревматизмом дідуганів.
Тунель був порожній. Його підлогу вкривав товстий шар багна, в якому траплялося дрібне гілля, камінці й зміїна шкура. Сперте повітря, просякнуте смородом гнилої соломи, ледь не забивало памороки.
Загін намагався рухатись якомога обережніше, бо кожен звук у тунелі підсилювався в десятки разів, розлітаючись в обидва кінці гучною луною. А потім відлуння звуків поверталось назад і спліталося в якийсь містичний шепіт, через що починало здаватися, ніби тунель живий, а шепіт — то не що інше, як його збуджене й важке дихання. Ерагонові, який з дитинства не любив підземель, почали скрізь увижатися духи.
«У цій норі й незчуєшся, як до тебе хтось підкрадеться», — подумав Вершник і в розпачі буцнув камінець, що трапив йому під ногу. Камінець підлетів і вдаривсь об стіну, через що по всьому тунелю пішла луна.
— Вибачте, — буркнув юнак, помітивши невдоволені погляди супутників.
«Принаймні тепер джерело дивних звуків під Драс-Леоною для нас уже не таємниця, — подумав він, криво посміхнувшись. — Треба буде неодмінно розповісти про все старенькому Джоуду після того, як повернемось».
Забрівши в тунель уже достатньо глибоко, Ерагон озирнувся назад, щоб глянути, чи далеко вони від входу. Утім ковані двері розчинилися в темряві, ніби їх ніколи й не було. Сутінки стали такі густі, що Вершник боявся навіть дихати, аби не набрати в легені вогкої темряви. Тунель тиснув на нього й пригнічував, нагадуючи грубі проходи Хелгрінда, в яких він разом із Рораном бився з разаком.
Намагаючись позбутися невеселих думок, Вершник розмашистими кроками поспішив уперед, аж раптом помітив у темряві чиїсь очі, що виблискували, ніби пара багряних місячних камінців. Юнак схопився за руків’я Брізінгра, готовий відбити атаку незнайомця, але з темряви, нечутно ступаючи м’якими лапами, випірнув Солембум. Кіт-перевертень зупинився перед світлом і притис вуха. На його морді наче завмер подив.
«Міг би й здогадатися», — заспокоїв себе Ерагон. Воно й справді, де б не з’являлася знахарка, її незмінно супроводжував величезний кіт-перевертень.
«Цікаво, як вона його приручила?» — подумав Ерагон і вирішив, що перегодом будь-що-будь розвідає все про минуле Анжели.
Кіт тримався позаду, прикриваючи загін з тилу, що не могло не тішити. Тепер Вершник швидше пішов уперед наздоганяти своїх супутників.
Перш ніж купка зухвальців покинула варденський табір, Насуада належно їх підготувала. Вони знали про Драс-Леону майже все: точну кількість солдатів, задіяних в обороні, місце їхнього розташування, їхні обов’язки, розпорядок, звички. Насуада розповіла навіть про те, коли зазвичай спить Мертаг, що він полюбляє їсти і в якому настрої був напередодні. Слухаючи її, Вершник і ельфи не могли надивуватися. Побачивши їхній подив, Насуада посміхнулась і пояснила, що всю цю інформацію вивідали коти-перевертні, які шпигували в місті ледь не з першого дня, відколи вардени розбили табір під стінами Драс-Леони. Власне кажучи, загін міг розраховувати на їхню підтримку й під час захоплення воріт. Щоправда, Насуада попередила, що ті не будуть виказувати себе аж до останньої миті. Мовляв, так воно і безпечніше, і дієвіше. Хоча, коли розібратися, хто міг запідозрити, що вгодований котище, який вештається вулицями міста, є ворожим шпигуном?
Просуваючись тунелем усе далі й далі, Ерагон чомусь подумав, що потреба в сні є справжнім слабким місцем Мертага.
«Навіть якщо нам не вдасться порішити його сьогодні,— міркував Вершник, — я знаю, що робити. Слід будити Мертага серед ночі — і так кілька діб поспіль… Навряд чи він зможе вправно битися, коли засинатиме на ходу».
Тунель був прямий, мов стріла. Загін ішов уже добрі півгодини, а на якісь повороти не було навіть натяку. Підлога під невеличким кутом пірнала вниз, хоч невдовзі знову починала йти вгору — каналізаційні канали в цих краях завжди будували за таким принципом.
Спливло кілька хвилин, і багно під ногами стало м’якшим, прилипаючи до черевиків, ніби глина. Зі стелі тут уже скрапувала вода, час від часу потрапляючи Ерагонові за комірець і скочуючись його спиною ледь не на поперек. Пройшовши ще метрів із десять, Вершник послизнувся й, щоб не впасти, зіперся рукою на вкриту огидним слизом стіну.
Відчуття часу поволі зникало. Можливо, загін провів у тунелі дві години, а може, й усі десять. У всякому разі, в Ерагона вже неабияк боліли шия та плечі, бо ходити зігнувшись було надзвичайно незручно.