Це було одне з дванадцяти смертельних слів, яких його навчив Оромис. Дивна річ, але закляття не подіяло — мабуть, ворожі солдати були захищені від прямих магічних атак. Тоді юнак вигукнув:
— Трхриста віндр!
Це закляття не завдавало прямого удару, натомість утворювало потужну повітряну хвилю, що могла звалити з ніг навіть найсильнішу людину. Шквальний порив вітру й справді відкинув нападників до протилежної стіни. Перед Вершником утворився чималий порожній майданчик, але сил значно поменшало.
Ерагон озирнувся назад. Якраз у цю мить із правої долоні Вірдена злетіли фіолетові блискавки й обплели ворожі ноги, мов мацаки восьминога, не даючи їм зробити жодного кроку. Однак до невеликої кімнати прибували все нові й нові солдати Імперії.
— Сюди, сюди! — загукала Арія й хутко стрибнула в сьомий коридор, той самий, який вона не встигла перевірити.
За ельфійкою почав відступати Вірден, а за ним Ерагон. Останньою, накульгуючи й тримаючись за поранене плече, йшла Анжела. Тим часом ворожі солдати вже встигли оговтатись і з криками кинулись у погоню, не давши варденам відірватися навіть на півсотні футів.
Тікаючи вниз коридором, Вершник пробував вигадати якесь закляття, що дозволило б зупинити ворогів.
«Хто вони такі? — думав Вершник. — І скільки їх?»
Аж раптом Ерагон випадково помітив над собою люк, з якого линуло слабке пурпурове світло. І було в ньому щось підозріле й зловісне. Халепа не змусила себе чекати. Пролунав оглушливий вибух, і повітря сповнилось запахом сірки.
Повернувшись назад, юнак побачив, як п’ятеро здоровенних чоловіків схопили знахарку й потягли її в якісь бічні двері.
— Ні! — скрикнув Вершник. Та перш ніж він устиг зробити бодай один крок, двері грюкнули, й стіна знову стала ідеально рівною, так, ніби тих дверей зроду й не було.
Тоді Вершник стрибнув уперед.
— Брізінгр! — вигукнув він.
Довкола клинка його вірного меча спалахнуло полум’я. Він приставив його до стіни й повільно провів униз. Однак товстелезне каміння плавилось надто вже повільно. Більше того, юнак розумів, що спроба прорізати бодай невеличкий отвір забере всю енергію пояса Белотха Мудрого.
На допомогу Вершнику прийшла Арія.
— Ладрін! — вигукнула вона, налігши всім тілом туди, де щойно були двері.
У перекладі з прадавньої мови це закляття означало «відкрийся». Та ба — стіна як була рівна, так і залишилась. Ерагон остаточно розгубився й, немов оскаженілий, кинувся з мечем на стіну. Та в цей час переслідувачі наздогнали Вершника й ельфійку. Тепер у парочки відчайдухів не лишалося іншого вибору, як повернутись обличчям до нападників. Спершу Вершник хотів скористатися закляттям, яке вигадав по дорозі, та коридор був надто вузький, отже, воно могло вразити всього лиш двох ворогів, тимчасом як усі інші залишилися б живими-здоровими, перебуваючи поза полем його зору. Тому Ерагон вирішив притримати це закляття до тієї миті, коли перед ним з’явиться щонайменше який десяток солдатів Імперії.
Порішивши перших двох бідолах, Вершник і Арія вклали ще шістьох, але все нові й нові вороги зринали перед ними. Здавалося, їм кінця-краю не буде.
— Вперед! — крикнув Вірден.
— Стенр, слаута! — озвалась Арія, і відразу після цього стіни тунелю вибухнули, засипавши прохід камінням. Велетенські каменюки падали нападникам на голови, трощачи їхні оповиті в чорне черепи.
Не озираючись, ельфійка й Вершник кинулися слідом за Вірденом, що мчав до проходу в кінці коридору. До нього залишалося не більше тридцяти футів.
Десять…
П’ять…
Аж раптом з підлоги й стелі вистрілило безліч аметистових шипів. Ельф і оком не встиг змигнути, як опинився між їхніми вістрями, зависнувши в повітрі. Шипи стирчали за дюйм від його тіла, так і не зумівши пробити магічний захист Вірдена. Спливла мить-друга, і з тіла ельфа вилетіла сліпуча блискавка. Вона заметушилась між шипами, мов якесь навіжене звіреня, вибухнула і… Шипи повільно поповзли назад у стелю й підлогу.
Вірден скрикнув, смикнувся й бездиханно впав на підлогу. Вершник дивився й не міг повірити власним очам. Скільки битв довелося йому провести, але він іще ніколи не бачив, як помирають ельфи. Блодхгарм і його бойові маги були неперевершені воїни, тож якщо Ерагон і думав коли про їхню смерть, то був переконаний, що вони зустрінуть її хіба що в бою проти Мертага чи Галбаторікса.
Арія теж була приголомшена, але швидко прийшла до тями.
— Ерагоне, — мовила вона рішучим голосом, — ти повинен прокласти нам шлях Брізінгром.
На відміну від меча ельфійки, меч Вершника й справді не боявся жодної ворожої магії. Та варто було Ерагонові зробити невеличкий крок уперед, як шипи знову вистрілили. Іще один крок, змах мечем — аметист тоненько дзенькнув і полетів на підлогу, розбившись, немов бурульки.