Арія важко впала на коліна, скрутилась калачиком і притисла понівечену руку до грудей. Полежавши так кілька секунд, вона нарешті витягла з рота кляп і почала жадібно хапати ротом повітря. Анжела тим часом звільнила Ерагона.
— А ми гадали, що тебе вже немає в живих, — хриплим голосом мовив Вершник, виплюнувши брудну ганчірку.
— Щоб мене вбити, треба дуже-дуже старатися… — відповіла знахарка. — Принаймні купці тих партачів це точно не під силу!
Усе ще не зводячись на ноги, Арія почала промовляти цілющі закляття. Її голос тремтів, але кожне слово прадавньої мови злітало з її губ так чітко, ніби вона все життя тільки те й робила, що говорила цією мовою. Ерагон теж заходився лікувати поріз на ребрах, а також свої розтерті до кісток зап’ястки. Упоравшись, він зиркнув на Солембума.
— Відійди… — стривожено мовив Вершник.
Кіт-Перевертень невдоволено змахнув хвостом, але підкорився наказу й зробив кілька кроків убік.
— Брізінгр! — прошепотів Вершник, звівши праву руку.
Довкола цілого яйця спалахнув стовп блакитного полум’я. Потвора під шкаралупою жахливо заверещала. Цей крик більше нагадував рипіння зламаного металу, ніж голос живої істоти. Примруживши очі, Ерагон задоволено спостерігав, як догорає яйце.
«Сподіваюся, це останнє», — подумав юнак, коли крик ущух, і жестом загасив полум’я.
На якусь мить запала мертва тиша, яку невдовзі порушило човгання ніг Анжели. Знахарка підійшла до Солембума й заходилася зцілювати його пошкоджене вухо та інші рани, шепочучи закляття прадавньою мовою.
Ерагон опустився, навколішки біля Арії й поклав руку їй на плече. Ельфійка звела на Вершника свої великі очі, а потім показала йому понівечену руку. Шкіра на великому пальці, а також на долоні була червона й лискуча, натомість м’язи, схоже, відновилися.
— Чому ти не завершила зцілення? — спитав юнак. — Якщо немає сил, я міг би…
— У мене пошкоджено кілька нервів, — перебила його Арія. — Сама я навряд чи з цим упораюсь… Тут потрібна допомога Блодхгарма. Він у цих справах неперевершений майстер.
— Ти зможеш битися?
— Постараюсь…
— А навіщо ти це зробила? — спитав Вершник, зазирнувши ельфійці в очі.
— Бо так було треба…
— Більшість людей ніколи б на таке не зважились… До того ж, моя рука надто велика… Бачиш?.. — Вершник простягнув долоню, щоб порівняти її з долонею ельфійки.
Та кивнула, схопилась за його руку й повільно звелася на ноги. Ерагон і собі звівся, щоб у разі потреби підставити їй своє плече.
— Треба відшукати нашу зброю, — мовив він, — а також мій перстень, медальйон і пояс.
— Навіщо тобі пояс? Він що, магічний? — з підозрою зиркнула на Ерагона знахарка.
— Ти, певно, чула про пояс із дванадцятьма зірками… Та й ім’я мудреця, котрий його виготовив, тобі добре відоме, — сказала Арія, доки Ерагон вагався, чи треба Анжелі знати правду.
— Так це й був той самий пояс? — витріщила очі знахарка. — А я гадала, що він пропав чотириста років тому…
— Ми знайшли його, — рішуче мовила ельфійка.
— Ясно, — зітхнула Анжела, хоч Вершник бачив, що тій страшенно кортить засипати їх питаннями. — Але ми не можемо гаяти час, обшукуючи тут кожен закуток. Невдовзі священики зрозуміють, що ви втекли, і тоді слідом за нами поженеться ціла зграя.
— А може, він скаже нам, куди поділись наші речі,— буркнув Ерагон, кивнувши на послушника, який розпластався на підлозі.
Знахарка швидко сіла навпочіпки й приклала два пальці до його шиї, намагаючись намацати пульс. Потім вона поплескала юнака по щоках і відкрила йому повіки. Послушник слабко застогнав, але так і не поворухнувся.
— Хвилинку, — роздратовано сказала Анжела й заплющила очі.
Якийсь час вона була цілком спокійна, проте невдовзі підстрибнула, ніби кішка.
— Малий негідник! Не дивно, що батьки відіслали його до священиків. Це ж скільки витребеньок їм довелось витерпіти! Цікаво, чи знає він щось корисне? — Анжела глянула на двері, через які входили й виходили священики. — І чого це йому заманулося тебе визволити? Це був би перший порядний вчинок за все його життя…
— Ми повинні взяти його із собою, — знічено сказав Ерагон. — Я пообіцяв забрати його звідси, якщо він нам допоможе.
— Але ж цей телепень хотів тебе вбити! — обурилась ельфійка.
— Я дав йому слово…
— Не думаю, що ти зможеш його переконати, — зітхнула Анжела, зиркнувши на Арію.
— Гаразд. Тоді я понесу його, — відповіла ельфійка й без жодних зусиль завдала послушника на плече.