— А тобі,— звернулася знахарка до Ерагона, — краще взяти ось це, бо нам напевно доведеться битись.
Анжела вручила Вершникові свій короткий меч, а собі дістала з-під складок сукні кинджал, руків’я якого було прикрашене коштовним камінням.
— З чого він? — спитав Ерагон, розглядаючи прозорий клинок меча й милуючись тим, як від нього відбивається світло.
Лезо меча дуже нагадувало діамант, проте юнакові не вірилося, що хтось міг виготовити аж таку дорогу зброю. Крім того, з таким твердим матеріалом навряд чи погодилися б працювати навіть найдосвідченіші майстри.
— Це не камінь і не метал, — відповіла знахарка. — Будь обережний із цією дивовижною зброєю. Торкайся нею тільки того, що хочеш знищити. І не здумай проводити лезом по власному тілу, бо пошкодуєш…
— Чому це раптом? — Ерагон обережно тримав меч на витягнутій руці.
— Тому що, — буркнула знахарка, не приховуючи втіхи. — Цей меч — найгостріший з усіх, що колись існували. Жодна інша зброя не здатна зрівнятися з гостротою його леза… Навіть Брізінгр. Він — сама довершеність… Годі шукати йому рівню. Мій меч проб’є все, навіть те, що захищене магією. Спробуй, коли не віриш…
Ерагон роззирнувся навсібіч. Він справді хотів випробувати меч. Урешті-решт Вершник підійшов до вівтаря й щосили замахнувся, збираючись відтяти один із кутків кам’яної плити.
— Не так сильно! — вигукнула Анжела.
Прозоре лезо пройшло крізь чотиридюймовий граніт, немов крізь кисіль, і ледь не вдарило Вершника по нозі. Ерагон засичав і відскочив назад, насилу зупинивши руку. Шмат вівтаря відвалився й застиг посеред кімнати.
«Хтозна, — ошелешено подумав юнак, — може, клинок цього дивовижного меча й справді діамантовий…»
— На ось, — сказала Анжела, знімаючи зі свого пояса піхви. — Вони тобі також знадобляться. Це одна з небагатьох речей, яку не може розрізати лезо мого меча.
— А він якось називається? — насилу видушив із себе Вершник, іще й досі не оговтавшись від того, що ледь не відтяв собі ногу.
— Авжеж, — захихотіла знахарка. — Альбітр — так звучить його ім’я прадавньою мовою. Проте мені більше подобається називати його Звук Смерті…
— Звук Смерті?
— Саме так, — кивнула Анжела й ударила по лезу кінчиком нігтя, дослухаючись до високої ноти, що увірвалась у темну кімнату, ніби сонячний промінь. — То що, можемо йти?..
Ерагон ствердно кивнув і закрокував до лівих дверей, відчинивши їх так тихо, як тільки було можливо. За ними тягнувся довгий широкий коридор, освітлений смолоскипами. Під кожною стіною коридору стояла рівна шеренга з двадцяти воїнів, оповитих у чорне. Побачивши Ерагона, ворожі солдати миттю схопились за зброю. Вершник відчайдушно скрикнув і кинувся вперед, на даючи своїм супротивникам оговтатись. Та не встиг він пробігти й кількох футів, як навколо обох ворожих шеренг замерехтіло дивовижне розпливчасте світло. Пролунав якийсь приглушений звук, і всі ворожі солдати застигли й як мертві попадали на підлогу.
Юнак і собі на мить застиг, а потім обережно пішов уперед, поглядаючи на тіла вояків Імперії. Картина була така дивовижна й жахлива, що Ерагон аж рота роззявив — з очей ворожих солдатів стікали тоненькі цівочки крові, натомість їхні тіла не мали жодних видимих ушкоджень.
Пересвідчившись, що всі солдати мертві, Вершник обернувся назад і запитально глянув на Анжелу й Арію. Бліда знахарка стояла біля стіни, обіпершись руками на коліна й важко дихаючи.
Її шкіра була біліша за крейду, а тіло тремтіло так, ніби його тіпала лихоманка. Ерагона охопив благоговійний страх — він кілька разів прокручував у голові все, що сталося, проте не міг збагнути, як це Анжелі вдалося.
— Наймудріша, — мовила Арія тремтячим голосом, — як ти це зробила?
— Ну, — сумно всміхнулася знахарка, ледь не задихаючись, — колись давно в мене був учитель на ймення Тенга… Нехай сотня павуків погризе йому вуха… Майже всіма своїми знаннями я завдячую йому…
— Але все одно, як ти це зробила? — спитав Ерагон, добре розуміючи, що такий прийом може стати у великій пригоді під час захоплення Урубейна.
— Час — це рух. А рух — це тепло. Тепло — це енергія… — Анжела знову посміхнулась і підійшла до Ерагона, поплескавши його по щоці.— Настане час, і ця моя витівка здаватиметься тобі простою, як змах меча. Але годі про це… Пам’ятай, Вершнику, сьогодні я більше не зможу скористатися цим закляттям, і, коли ми зустрінемо ще один загін ворогів, тобі доведеться розраховувати тільки на себе.