Насилу вгамувавши цікавість, Ерагон стягнув туніку й куртку з убитого ворога, швидко вдягнув усе це на себе й повів загін коридором, поступово наближаючись до великої арки. У тунелях і кімнатах, через які вони простували, нікого не було. З одного боку, це тішило, а з іншого — відсутність прислуги наводила Ерагона на думку про пастку. На відміну від попередніх, нові кімнати були обставлені меблями, прикрашені гобеленами й мали безліч мідного приладдя, про призначення якого Вершник навіть не здогадувався. Почали траплятися шафи й столи, захаращені старими книгами й манускриптами, проте вардени не мали жодної зайвої секунди, щоб прочитати бодай кілька слів.
Ерагон упевнено вів свій загін уперед, стискаючи холодний ефес Звуку Смерті так сильно, що правицю невдовзі почало зводити судомою. За якийсь час вардени опинилися в коридорі, що закінчувався довжелезними східцями. Біля них, тримаючи рамки зі дзвонами, стояло двоє послушників. Вершник кинувся до них і проштрикнув шию одному, перш ніж той устиг крикнути чи закалатати в дзвони. Другий натомість пронизливо скрикнув, але його крик одразу ж розчинився в тиші, бо Солембум кинувся послушникові прямо в обличчя.
— Мерщій, мерщій! — підганяв своїх супутників Ерагон, збігаючи сходами вгору.
Сходи закінчувалися невеличким майданчиком із десятифутовою стіною, прикрашеною пишним вигадливим орнаментом, що видався Вершникові на диво знайомим. Юнак обережно прокрався під нею й зазирнув за ріг, ледь не скрикнувши від болю — по очах йому вдарило сліпуче рожевувате світло. Щоб роздивитися, що воно й до чого, Ерагонові довелось прикривати очі піхвами меча. І ось що він побачив. Футів за п’ять від нього, на розкішних ношах сидів головний священик. З його понівеченого плеча стікала кров, яку збирала в золоту чашу безрука жінка. Вона примудрялась тримати посудину самими лиш передпліччями, через що картина була вдвічі жахливіша. Відчувши присутність чужинців, священик і жінка здивовано закліпали очима.
Вершник тим часом уважно розглядав місце майбутнього бою. Масивні ребристі колони здіймалися до склепінчастої стелі, оповитої таємничими сутінками. У вітражні вікна правої стіни линуло слабке світло призахідного сонця, тоді як за іншими вікнами була непроглядна темрява. Попід стінами стояли химерні білі статуї, а перед ними рівними рядами вишикувалися гранітні стільці, на яких сиділи священики. Їхні голови були закинуті вгору, тож здалеку вони нагадували голодних пташенят. А залою линула пісня-молитва, така тужлива, що у Вершника мимохіть перехопило дихання.
«Та це ж той самий собор Драс-Леони, перед вівтарем якого мені довелось стояти навколішки…» — із жахом зрозумів Ерагон.
Безрука жінка з брязкотом випустила чашу на підлогу й скочила на ноги, прикриваючи священика своїм кволим тілом. На вівтарі, біля її ніг, Вершник побачив піхви Брізінгра й Арен, та перш ніж він устиг зробити бодай крок, на нього накинулося двоє озброєних списами охоронців. Юнак парирував удар першого й, блискавично змахнувши Звуком Смерті, розрубав ратище списа навпіл. Спантеличено тримаючи в руках те, що мить тому було зброєю, охоронець і незчувся, як прозорий меч розітнув його від плеча й до пояса. Клинок пройшов крізь тіло з такою легкістю, що Вершник аж здивувався.
З другим охоронцем Ерагон упорався ще швидше. Саме тоді й наспіли його друзі. Вимахуючи кинджалом, знахарка зайняла позицію праворуч від нього, тимчасом як Солембум знавісніло нявкнув з лівого боку. Ельфійка залишилася позаду, так і тримаючи на плечі непритомного послушника.
Підлогу довкола вівтаря заливала велика калюжа крові. Тоді назустріч зухвалим варденам кинулося кілька нових охоронців, та один із них необачно послизнувся й позбивав своїх товаришів з ніг. Вершник миттю опинився біля розгублених ворогів і порішив їх іще до того, як вони встигли схопитися за зброю.
— Убийте невірних! Розірвіть їх на шматки! — пронизливо загорлав головний священик. — Не дайте цим богохульникам утекти! Вони повинні спокутувати свій гріх перед старійшинами!
Решта священиків завили й затупотіли ногами, збираючись кинутися на варденів, ніби зграя голодних вовків на знесилених оленів. Ерагон миттю звів довкола своєї свідомості мур, ледь устигаючи відбивати хаотичні розумові атаки. Захищатися від такої кількості ворогів було доволі складно. Рятувало лиш те, що з переляку священики нападали по одному, навіть не думаючи об’єднати власну енергію і вкласти її в один потужний удар, який, цілком імовірно, зміг би пробити оборону Вершника.
Невдовзі Вершник відчув присутність м’якої і спокійної свідомості Арії. Серед колотнечі бою вона здавалася Ерагонові одним-єдиним прихистком, і він намагався триматися якомога ближче до ельфійки. Вона теж полинула в його бік, і сталося диво! Якоїсь миті їхні свідомості злились воєдино, так, що юнак уже не міг зрозуміти, де чиї думки. Йому стало легше, він повністю відкрився Арії, не приховуючи від неї жодного куточка свого розуму.