Разом вони атакували одного зі священиків. Каліка почав битися як риба об лід, проте їхня хватка була мертва. Намагаючись не пустити ельфійку й Вершника до своєї свідомості, священик весь час повторював якусь чудернацьку фразу, що, швидше за все, була цитатою зі священної книги Тоска. Урешті-решт, бідоласі забракло зосередженості, і в його голові промайнула думка:
«Невірні надто близько до нашого Майстра! Нам треба вбити їх, перш ніж вони заподіють йому шкоду! Ні… Ні!!!»
Цієї слабинки було цілком досить, щоб Вершник та ельфійка заволоділи його думками. Тепер він не міг опиратися їм ані фізично, ані розумово — він обм’як і, знепритомнівши, сповз на підлогу.
Тим часом один із ченців, перекидаючи важкі гранітні стільці, вибухнув зеленим полум’ям, що стовпами ринуло з його рота, ніздрів і вух. Вогонь перекинувся на одяг його сусідів, і ті заметушилися, з останніх сил намагаючись атакувати Ерагона. Полум’я пожирало їхні тіла, які тріскались, немов сухе гілля під час найсильніших буревіїв.
Тоді знахарка відчайдушно кинулась до священиків, завдаючи їм смертельних ударів своїм довгим кинджалом. Слідом за нею м’яко стрибнув вірний Солембум, перегризаючи горлянки тим, кому пощастило уникнути леза Анжелиної зброї.
Священики розгубилися й почали панікувати, через що Ерагонові й Арії стало значно легше атакувати їх думками. Спершу на підлогу впав один священик, потім другий, третій, четвертий, а решта не витримали й кинулися навтьоки. Хтось намагався врятуватись у вестибюлі, з якого можна було втекти до монастиря, а хтось приречено плазував між стільцями, обхопивши руками голову. Однак здалися не всі. Посеред зали все ще стояло шестеро священиків, які вперто продовжували атакувати захист Вершника. Підступитися до калік було не так уже й легко, оскільки кожен із них мав принаймні одну руку, в якій виблискував короткий кинджал.
Тоді Ерагон кинувся вперед і змахнув мечем, намагаючись вразити одного з них у шию, однак лезо Звуку Смерті завмерло за півфута від каліки.
«Магічний захист…» — подумав Вершник і в розпачі спробував ударити священика кулаком у груди.
На превеликий подив юнака, удар досягнув мети. Кістки хруснули, і бідолашний каліка відлетів назад, зваливши з ніг кількох своїх товаришів. Схоже, захист священиків був налаштований тільки проти зброї, а про те, щоб битися врукопаш, вони, з огляду на своє каліцтво, мабуть і не думали. Збагнувши це, Ерагон парирував незграбний удар найближчого зі священиків, а потім з усієї сили зацідив йому рукою в живіт. Солембум теж не ловив ґав. Настовбурчивши шерсть, він блискавкою кинувся на священиків і вп’явся одному з них у горлянку.
Урешті-решт, із шістьох відчайдухів залишився тільки один. Але й він протримався недовго — Арія схопила каліку за поли одягу й швиргонула так, що той, перекинувши кілька стільців, пролетів футів тридцять, ударився об стіну й завмер.
Тим часом четверо рабів тихенько підняли ноші з головним священиком і швидко задріботіли вздовж східної стіни собору, прямуючи до виходу. Вершник помітив їх. Він стрибнув на вівтар, перекинувши ногами золоті тарелі, легко перелетів через тіла вбитих священиків і стрімголов помчав до виходу, наздоганяючи рабів із ношами.
Побачивши Ерагона, що перетнув їм шлях, четверо рабів уклякли на місці.
— Назад! — заверещав каліка-священик. — Назад!
Раби виконали наказ свого хазяїна, та було вже надто пізно. Позаду них, так і тримаючи послушника на плечі, стояла Арія. Тоді раби відчайдушно скрикнули й кинулись убік, поміж двома рядами гранітних стільців, але там на них уже давно чекав Солембум. Прищуливши вуха, кіт-перевертень загарчав так, що у Вершника аж мурашки по спині побігли. За якийсь час повз Ерагона прошкутильгала Анжела, озброєна кинджалом і двома дротиками — жовтим і зеленим. Вершник не міг надивуватися, звідки в знахарки стільки всілякої чудернацької зброї.
Раби вперто не хотіли кидати свого хазяїна й, трохи повагавшись, помчали прямо на Солембума, мабуть, тому, що кіт здався їм найменш небезпечним серед усіх супротивників. Та не так сталося, як гадалося.
Солембум видерся на стілець, напруживсь і стрибнув на раба, що біг попереду. Побачивши в повітрі кота, головний священик вигукнув щось прадавньою мовою, хоч Ерагонові й не вдалося розібрати жодного слова закляття. Але Солембум без жодних пригод дістався до раба, звалив його на підлогу й миттю ж загриз. Решта рабів перечепились через тіло небіжчика й… Захитавшись, ніби пліт на розбурханій хвилі, ноші перекинулись, а головний священик полетів шкереберть і затих, ударившись животом об один зі стільців.