Це їй дуже сподобалось. Та ще більше їй сподобалося спостерігати за тим, як двоногі істоти з круглими вухами щодуху тікали від неї. Зрештою, тут не було нічого дивного: вона — дракон, отже, вони повинні боятись її. Усе правильно.
Тільки один із двоногих зупинився на краю площі перед печерою Торнака, і вона почула, як він прокричав якісь заклинання. Його голос був схожий на писк переляканої миші. Та яке б не було заклинання тієї істоти, захисні чари Ерагона надійно оберігали її — принаймні вона не відчула жодної зміни ані у своєму самопочутті, ані в сприйнятті навколишнього світу.
Тим часом Блодхгарм уже помітив цього чаклуна. Сапфіра відчула, як він міцно вхопив розум двоногої істоти з круглими вухами, а потім вимовив одне-єдине слово прадавньою мовою — двонога істота впала на землю. З її роззявленого рота побігла кров.
«Приготуйся, Блискуча Луско, — озвався Блодхгарм. — Он вони!»
Сапфіра побачила, як над дахами будинків здіймається Торнак. Мертаг крихітною темною фігуркою виднівся на його спині. У світлі вранішнього сонця Торнак сяяв і виблискував майже так само яскраво, як і вона. Щоправда, її луска була чистіша, ніж у нього, тому що вона приділила їй значно більше уваги. Сапфіра не могла дозволити собі вступити в бій, не подбавши про свій бездоганний вигляд. Вороги повинні не тільки боятись її, але й бути в захваті від неї. Ясна річ, це прояв марнославства, та їй було байдуже. Жодна інша раса не може конкурувати з драконами щодо їхньої величі. До того ж, Сапфіра була остання представниця жіночої статі свого роду й хотіла, щоб ті, хто бачить її, були вражені її зовнішністю і добре запам’ятали її. Тоді, навіть якщо дракони колись навіки щезнуть, двоногі істоти згадуватимуть про них з належною повагою, благоговінням і захватом.
Поки Торнак піднімався все вище й вище над Драс-Леоною, Сапфіра швиденько озирнулась довкруг, щоб пересвідчитись у тому, що її Ерагона немає поблизу печери Торнака. Вона не хотіла ненароком завдати йому якоїсь шкоди під час майбутнього бою. Звісно, її Вершник — сміливий і дужий мисливець, та для неї він такий маленький і тендітний, що його можна легко розчавити, навіть не помітивши цього.
Вона ще не до кінця розібралася в тих темних і болісних спогадах, якими поділився з нею Ерагон, однак уже встигла зрозуміти, що ці події зайвий раз підтверджують те, у чому вона була й так свято переконана: щоразу, як вона та її Вершник далеко одне від одного, він неодмінно потрапляв у якусь халепу. Сапфіра знала, що Ерагон навряд чи погодився б із цим, та його остання нещаслива пригода красномовно доводила її правоту. І може, це було не зовсім по-товариському, але вона відчувала якесь задоволення.
Нарешті Торнак досяг достатньої висоти. Тоді він розвернувся й почав стрімко летіти до неї — з його роззявленої пащі виривався вогонь.
Вогню Сапфіра не боялася, бо захисні чари Ерагона оберігали її від нього, а от величезна вага та сила Торнака трохи бентежили її. Щоб захиститись, вона пригнулась і притислася до будівлі собору. І саме в цей час вир вогню поглинув її з гуркотом і ревом гігантського водоспаду. Полум’я було таке яскраве, що вона мимоволі заплющила очі, як завжди робила під водою.
Невдовзі полум’я зникло, і Торнак пронісся над її головою. Кінчик його товстого хвоста залишив слід на перетинці її правого крила. Подряпина боліла й кровоточила, але не сильно. Принаймні Сапфіра не думала, що це якось завадить їй у польоті.
Торнак знов і знов кидався на неї з висоти, намагаючись примусити її злетіти в повітря. Але Сапфіра уперто не хотіла рушати з місця. Після кількох невдалих спроб Торнак нарешті перестав атакувати й приземлився на іншому кінці даху, розпроставши крила, щоб зберегти рівновагу.
Коли лапи Торнака торкнулись будівлі, вона вся здригнулася, а її мальовничі вікна з кольорового скла розлетілися вщент і з дзенькотом попадали на землю. Воно й не дивно, бо Галбаторікс зумів зробити так, що Торнак був тепер більший за Сапфіру, хоч це її не дуже лякало.
По-перше, вона була значно досвідченіша, ніж Торнак. По-друге, її тренував сам Глаедр, який був більший і досвідченіший за них обох, разом узятих. А по-третє, Торнак ніколи б не наважився її вбити… Зрештою, чомусь їй здавалося, що він і не хотів цього.
Червоний дракон рикнув і ступив уперед, дряпаючи кігтями черепицю на даху. Тоді вона рикнула у відповідь і відступила на кілька кроків назад, аж поки не відчула, що її хвіст притиснувся до підніжжя піків, що мов стіна здіймалися перед печерою Торнака.
Кінчик хвоста Торнака заходив туди-сюди, і вона зрозуміла, що він хоче напасти на неї. Тоді Сапфіра глибоко вдихнула й обдала його хвилею вогню. Тепер її головним завданням було зробити так, щоб Торнак і Мертаг не зрозуміли, що це не Ерагон сидить у неї на спині. Для цього їй треба було або триматися подалі від Торнака, щоб Мертаг не міг прочитати думки Блодхгарма, або атакувати так часто й завзято, щоб Мертагові ніколи було це робити. Зрозуміло, досягти цього було дуже важко, тому що Мертаг звик битися, сидячи на спині в Торнака, навіть тоді, коли той шалено крутився в повітрі. І все ж Сапфіра надала перевагу атаці. Найкраща оборона — це атака.