Розправивши крила, вона кружляла над печерою Торнака, руйнуючи підпори, що підтримували стіни. Кам’яні брили з жахливим гуркотом падали на землю. А коли вже всі підпори були зруйновані, стіни заходили ходуном. Спроби Торнака вилізти з-під завалів іще більше розхитували їх. За мить стіни почали падати й уся будівля з гуркотом, подібним до лавини, завалилась, здійнявши вгору цілу хмару пилюки.
Тоді Сапфіра ще раз переможно крикнула, приземлилася біля руїн собору й почала поливати кам’яні брили струменем найгарячішого вогню, який тільки могла вивергнути. Магія могла відхилити полум’я, але позбавитися його пекельного жару було не так просто, бо це потребувало великих зусиль. Сапфіра хотіла змусити Мертага витратити якомога більше енергії на те, щоб вони з Торнаком не згоріли живцем і не були розчавлені камінням. Можливо, тоді його сила зійшла б нанівець і Ерагон та двоногі істоти з круглими вухами мали б змогу здолати його.
А поки вона видихала вогонь, Блодхгарм промовляв якісь заклинання. Сапфіра не знала, на що вони спрямовані,— та це й не цікавило її. Вона довіряла цьому двоногому. Вона була впевнена в тому, що його дії допоможуть їм, що б він не робив.
Аж раптом каміння посеред руїн злетіло в повітря, і Сапфіра стрімголов відскочила якомога далі. З-під уламків, похитуючись, вибирався Торнак. Його крила були зім’яті, як у метелика, на якого хтось ненароком наступив, а на його ногах і спині виднілося кілька глибоких ран, з яких струменіла кров.
Він глянув на неї і загарчав. Його рубінові очі потемніли від люті. Здається, Сапфіра вперше по-справжньому розгнівала його. Тепер вона бачила, що йому хочеться вчепитись іклами в її тіло й скуштувати її кров.
«Добре, — подумала вона. — Може, Торнак — не такий уже й цуцик, як мені здавалось».
Тим часом Мертаг запустив руку в торбинку, що висіла в нього на поясі, і витяг звідти якийсь маленький круглий предмет. Сапфіра вже знала, що ця річ була зачарована і що з її допомогою Вершник зцілить рани Торнака.
Не гаючи часу, вона здійнялася в повітря, намагаючись злетіти якомога вище, поки Торнак не кинувся вслід за нею. Після кількох змахів крилами Сапфіра глянула вниз — червоний дракон на великій швидкості уже мчав до неї.
Тоді вона розвернулася в повітрі й уже хотіла атакувати його згори, коли почула десь у глибині свого розуму вигук Ерагона:
«Сапфіро!»
Стривожена, вона знов розвернулася — на цей раз убік південних воріт міста. Ерагон був там. Вона згорнула крила й полетіла вниз до арки воріт.
Невдовзі вона промчала повз Торнака. Навіть не обертаючись, вона добре знала, що він переслідує її.
Тепер вони обоє мчали наввипередки до тонкої стіни навколо Драс-Леони, і прохолодний вологий ранковий вітер завивав у вухах Сапфіри, немов поранений вовк.
МОЛОТ І ШОЛОМ
«Ну, нарешті!» — подумав Роран, коли сурми варденів подали сигнал до наступу.
Він глянув на Драс-Леону й краєм ока обачив, як Сапфіра летить униз до чорних будинків міста. Її луска сяяла в променях вранішнього сонця. Унизу заворушився Торнак, схожий на величезного кота, який грівся на паркані. Невдовзі він уже здійнявся в небо й кинувся за нею навздогін.
Роран відчув приплив енергії. Ось і настав час битви, а йому не терпілось покінчити з цим. Десь глибоко в душі промайнула тривога за Ерагона. Та це тривало всього лиш мить. Міцний Молот зіскочив з колоди, на якій сидів, і поспішив приєднатися до решти воїнів, котрі вже встигли вишикуватися широким прямокутним строєм.
Роран оглянув ряди бійців, щоб переконатися, що загони готові до бою. Вони чекали майже всю ніч, люди були втомлені, але він знав, що страх і збудження знімуть утому, мов рукою. Роран і сам дуже втомився, але не звертав на це уваги, знаючи, що зможе виспатись як слід уже після закінчення битви. Та поки що треба було спробувати залишитися принаймні в живих та ще й зробити так, щоб його люди також уціліли.
Щоправда, зараз він би не відмовився мати вільну хвилину-другу, щоб випити чашку гарячого чаю й заспокоїти шлунок. На обід він з’їв щось несвіже, і тепер йому дошкуляли спазми й нудота. Але це не повинно було заважати йому битися. Принаймні Міцний Молот сподівався, що так воно й буде.
Задоволений станом своїх солдатів, Роран одягнув шолом, підняв свій молот і просунув ліву руку в петлі щита.
— Чекаємо твоєї команди, — сказав Хорст, підходячи до нього.
Роран кивнув. Він призначив коваля своїм заступником, і Насуада відразу ж затвердила це рішення. Кращим помічником для Рорана міг бути хіба що Ерагон. Зрештою, Міцний Молот знав, що це трохи егоїстично з його боку, адже Хорст був батьком щойно народженої дитини, до того ж, його майстерність коваля стала б у пригоді варденам. Але Роран не бачив інших кандидатів, гідних посісти це місце. Судячи з усього, і сам Хорст аж ніяк не був у захваті від свого призначення, але намагався нічим цього не виказати. Навпаки, він узявся за справу організації батальйону з тією спокійною впевненістю й діловитістю, які Роран у ньому дуже цінував.