Сурми прозвучали ще раз, і Роран підняв молот над головою.
— Уперед! — вигукнув він і побіг.
Сотні воїнів рушили з місця слідом за ним. З обох боків до них пристали інші батальйони варденів.
Поки воїни бігли через відкриті поля, що відділяли їх від Драс-Леони, з міста почали долинати перші крики тривоги. За мить до них приєдналися дзвони та сурми, а невдовзі уже все місто сповнилось галасу — оборонці готувалися до бою. Але все це сум’яття перекривали жахливе ревище й гуркіт у центрі міста, де билися два дракони. Час від часу Роран бачив, як блискуче тіло то одного, то іншого з них зринало над дахами будівель, але здебільшого обидва гіганти були приховані від очей.
Незабаром вардени вже досягли лабіринту старих будинків, що оточували місто. Вузькі темні вулиці виглядали зловісно. Вони сповнили Рорана недобрим передчуттям. У цих заплутаних ходах солдати Імперії або навіть самі мешканці Драс-Леони могли легко влаштувати засідку й напасти на них зненацька. Битва в цих тісних кварталах була б куди більш жорстокою й безладною, ніж на відкритій місцині. Роран розумів, що якби, крий боже, таке сталося, то мало кому з його людей пощастило б уціліти.
Коли Роран ступив у морок під карнизами найближчих халуп, його охопила тривога, яка ще більше посилила нудоту. Він облизнув губи, почуваючи себе геть розбитим.
«Добре, коли Ерагонові вдасться відкрити ті кляті ворота, — подумав він. — А коли ні… ми застрягнемо тут, мов ягнята в загоні, перед тим як іти на забій».
І СТІНИ ВПАЛИ…
Гуркіт падаючого каміння змусив Ерагона зупинитись і глянути назад.
Між дахами двох віддалених будинків, там, де щойно височів гострий шпиль собору, він побачив порожнє місце, а ще — височенний стовп пилюки, схожий на колону з білого диму, який здіймався ледь не до небес.
Ерагон мовчки посміхнувся: Сапфіра знала свою справу. Коли треба було сіяти хаос або щось руйнувати, з драконами ніхто не міг зрівнятись.
«Давай, — подумки сказав Вершник. — Розтрощи його! Поховай їхні святині під горами каміння!»
Сам же він побіг далі по бруківці темної звивистої вулички разом з Арією, Анжелою й Солембумом. На вулицях міста вже почали з’являтися люди: торговці потихеньку відкривали свої крамниці, нічні сторожі йшли додому відпочивати, знать тільки-но поверталася з нічних розваг, а солдати стрімголов бігли до фортечних стін.
Усі люди, навіть ті, що бігли, не зводили очей з того місця, де донедавна стояв собор. Жахливий шум битви двох драконів заполонив місто.
Усі — від усіяних виразками жебраків до загартованих солдатів і багатіїв у розкішному вбранні — були неабияк перелякані, і ніхто не звертав жодної уваги на Ерагона та його супутників.
Вершник гадав, що цьому сприяло також те, що їх з Арією з першого погляду можна було сприйняти за звичайних мешканців міста.
Ерагон таки наполіг на тому, щоб забрати із собою непритомного послушника бодай у якийсь провулок, розташований якомога далі від собору, і Арія зробила це.
— Я обіцяв, що ми візьмемо його, — сказав Ерагон, — але я не говорив, куди саме. Звідси він зможе вибратися з міста й сам.
Невдовзі вони й справді залишили послушника в провулку. Це було велике полегшення. Тепер вони могли рухатися значно швидше, тож, не марнуючи дорогоцінного часу, всі четверо побігли вулицею. І тут Ерагон з подивом зрозумів, що все це йому вже до болю знайоме. Його останній візит у Драс-Леону закінчився майже так само: тоді він біг вузькими вулицями між брудними будинками, сподіваючись дістатись якихось воріт міста раніше, ніж солдати Імперії знайдуть його.
Вершник знову глянув убік собору. Сапфірі треба було відвернути увагу Мертага й Торнака ще хоча б на кілька хвилин, а потім вони б уже не встигли зупинити варденів. Але під час бою хвилини тягнуться напрочуд довго, а крім того, Ерагон добре знав, що ситуація може змінитись у будь-яку мить.
«Тримайся! — подумав він, хоча й не передав цих слів Сапфірі.— Ще трішки!.. Зовсім трішечки!»
Тим часом вони вже наближалися до стін міста. Тут вулиці були ще вужчі. Будівлі — здебільшого житлові будинки, — що нависали над ними, ховали від погляду все, окрім тонесенької смужечки лазурового неба. Стічні води стояли в рівчаках уздовж будинків, наповнюючи повітря жахливим смородом. Ерагон і Арія аж прикрили носи рукавами. Знахарці сморід, здавалось, не заважав, а ось Солембум роздратовано муркав і виляв хвостом.