Раптом Ерагон побачив, як на даху сусіднього будинку промайнула якась тінь. Що б то не було, воно зникло швидше, ніж він устиг повернути голову. Тоді Вершник зупинився й глянув угору пильніше. За кілька секунд він помітив там щось незвичне: спершу білу пляму на тлі вкритих сажею цегляних димарів, потім дивні гострі силуети на клаптику ранкового неба, потім маленьку овальну цяточку розміром з монету, яка блимала вогником у напівтемряві…
Збігло ще трохи часу, аж поки Ерагон нарешті зрозумів, що по дахах услід за ними йдуть коти-перевертні. Вони безшумно, немов примари, перебігали з будинку на будинок, мовчки спостерігаючи згори за тим, як Ерагон і його супутники прокладають собі дорогу в лабіринті міських вулиць.
Ерагон знав, що ці невловимі істоти, які вміють змінювати свою подобу, нізащо не стали б допомагати їм ось так, якби становище не було дуже серйозне. Справа в тому, що коти-перевертні хотіли якомога довше тримати в таємниці від Галбаторікса свій союз із варденами. Але те, що вони були тепер поруч, додало Ерагонові наснаги.
Тим часом вулиця, по якій вони рухались, закінчилася, розбігаючись далі на кілька провулків. Ерагон швидко порадився з Арією та знахаркою, і вони вирішили йти так, щоб не дуже змінювати напрямок руху. Обраний ними провулок, за якихось тридцять метрів круто повернув — перед їхніми очима постала площа біля південних воріт.
Ерагон зупинився.
Поблизу воріт метушилися сотні солдатів Імперії. Вони одягали лати, брали в руки зброю, командири вигукували якісь накази. Золоті нитки вишивки на темночервоних мундирах воїнів виблискували на сонці, коли вони снували туди-сюди.
Така кількість ворожого війська збентежила Ерагона. Але він був збентежений іще більше, коли побачив, що оборонці міста завалили внутрішній бік воріт величезною купою каміння, щоб вардени не могли протаранити їх.
Ерагон вилаявся. Ця купа була така велика, що бригаді з півсотні людей знадобилося б кілька днів, щоб її розібрати. Зрозуміла річ, Сапфіра могла б розчистити прохід за якусь хвилину, але Мертаг і Торнак нізащо не дозволили б їй цього зробити.
«Нам потрібно якось відвернути їхню увагу», — подумав він. Та йому не спадало на думку, що можна було б для цього зробити. «Сапфіро!» — крикнув Вершник, подумки звертаючись до неї. Він був упевнений, що вона почула його, але часу на подальші пояснення вже не було, бо в цю саму мить один із солдатів помітив Ерагона та його супутників.
«Вороги!» — заволав він.
Тоді Ерагон вихопив Брізінгр і кинувся вперед, перш ніж інші солдати встигли зрозуміти, в чому справа. Іншого виходу просто не було. Відступити означало покинути варденів напризволяще у владі Імперії. Крім того, він не міг залишити Сапфіру, якій довелося б самотужки щось робити і зі стіною, і з солдатами.
Тому Ерагон щосили закричав і рушив уперед. Те саме зробила й Арія, яка приєдналася до нього у цій божевільній атаці. Удвох вони врізались у юрбу солдатів Імперії. Кілька секунд люди були так спантеличені, що дехто навіть не боронився, коли бачив перед собою меч Вершника.
Лучники, які стояли на парапеті, нарешті таки оговтались і почали стріляти вниз, та більше завдавали шкоди своїм, аніж Ерагонові, бо захисні чари Вершника відбивали стріли.
Зрештою, яким би метким не був Ерагон, він не міг стримати всі мечі, списи й кинджали, спрямовані в його бік. Захисні чари поки що відбивали ворожі атаки, але Вершник відчував, що його сила швидко згасає й якщо йому не вдасться якось вибратися з кільця солдатів Імперії, він навряд чи зможе довго захищатися.
Та поки що Ерагон крутився в цьому кільці, тримаючи Брізінгр напоготові й завдаючи ворожим солдатам численних ран.
Переливчастий синій клинок з однаковою легкістю розтинав і плоть, і кістки. З його кінчика стікали довгі хвилясті цівки крові, які потім розділялися на окремі блискучі краплі, схожі на кульки відполірованого коралу. Солдати, яких діставав меч, згиналися навпіл, намагаючись зупинити кровотечу.
Ерагона опанував якийсь дивний стан. Кожна деталь навколишнього світу здавалася йому такою яскравою й виразною, немов була зі скла. Він міг розрізнити окремі волосинки в бороді солдата, який стояв навпроти нього, міг перелічити краплі поту на його обличчі, усі плями й дірки на його однострої. Шум бою до болю чітко лунав у його вухах, та в глибині душі Ерагон відчував спокій. Ніні, він не позбувся цілком тих страхів, які турбували його раніше, але тепер вони ніби дрімали десь на дні, і завдяки цьому він бився значно краще.