Арії вдалося на якусь мить відштовхнути нападників, але ті знову кинулись на неї. Ерагон устиг ударити одного з них під бік, ламаючи йому ребра. Другий солдат з навощеними вусами замахнувся на нього кинджалом, та Вершник голіруч схопив клинок, висмикнув його з руки солдата, зламав навпіл і загнав уламок зброї в груди її власника. Невдовзі всі солдати, що нападали на Арію, уже лежали на землі.
Ельфійка глянула на Ерагона.
— Я змогла б упоратися з ними й сама, — сказала вона.
— Знаю… — важко дихаючи, відповів Вершник, а потім кивнув убік правої руки Арії — тієї, яку вона поранила, вивільняючись із залізних наручників. — Вважай, що це моя подяка тобі.
— Не дуже веселий дарунок, — мовила Арія й ледь помітно всміхнулась.
Тим часом більшість солдатів Імперії вже втекли з площі. Тих, хто залишився, оточили вардени, притиснувши їх до стін будинків. Ерагон бачив, як люди Галбаторікса кидали зброю й здавалися.
Удвох із Арією вони знайшли Брізінгр і рушили до жовтої глинобитної стіни міста. Земля біля неї була відносно чиста. Тоді вони присіли й мовчки дивились, як колони варденів входять до міста.
Невдовзі до них підійшла Сапфіра. Вона торкнула Ерагона носом, а він посміхнувся й погладив їй морду.
«Ти зробив це», — сказала Сапфіра.
«Ми зробили це», — відповів він.
Блодхгарм ослабив ремені, що тримали, його в сідлі Сапфіри, й зісковзнув униз на землю. Ерагон зиркнув на нього й відвів погляд — дивно зустрітися віч-на-віч із самим собою.
Блодхгарм нерозбірливо пробурмотів якесь слово прадавньою мовою. Його образ замерехтів, неначе розігріте сонцем повітря, і вже за мить він знову виглядав так, як завжди: високий, вкритий шерстю, з жовтими очима, довгастими вухами й гострими іклами. Він не був схожий ані на ельфа, ані на людину, а його рішуче обличчя виражало водночас і смуток, і гнів.
— Убивці Тіней, — мовив він, вклоняючись Арії й Ерагону, — Сапфіра розповіла мені про те, що сталося з Вірденом. Мені…
Але договорити він не встиг. Десяток ельфів, які залишалися під його командуванням, поспішали до них, усе ще тримаючи мечі в руках.
— Убивці Тіней! — кричали вони. — Арджетлам!
Сяюча Луска!
Ерагон втомлено привітав ельфів, сяк-так відповідаючи на їхні питання. Аж раптом у небі пролунав рев, і їх накрила величезна тінь. Вершник глянув угору — високо-високо в небесах над ними летів Торнак, живий і здоровий.
Усе починалось спочатку. Ерагон вилаявся, заліз у сідло Сапфіри й оголив Брізінгр. Арія, Блодхгарм та інші ельфи оточили Вершника й дракона захисним колом. Разом вони були могутньою й грізною силою, хоч Ерагон і не міг сказати напевно, чи вистачить цієї сили, щоб відбити атаку Мертага.
Вардени, усі як один, підняли голови до неба. Вони були хоробрими вояками, та навіть найхоробріші з них не могли б устояти перед драконом.
— Брате! — крикнув Мертаг громовим голосом, так, що Ерагонові довелося прикрити вуха долонями. — Ти заплатиш мені кров’ю за ті рани, які завдав Торнаку! Забирай Драс-Леону, коли хочеш. Для Галбаторікса це нічого не означає. Але ми ще зустрінемось, Ерагоне, Убивце Тіні, обіцяю тобі.
Торнак повернувсь і полетів на північ над Драс-Леоною. Невдовзі він зник за завісою диму, який здіймався вгору від палаючих будинків поряд зі зруйнованим собором.
НА БЕРЕЗІ ОЗЕРА ЛЕОНА
Зціпивши зуби й стиснувши кулаки, Ерагон швидко крокував крізь оповитий темрявою табір. Кілька останніх годин він провів разом із Насуадою, Ориком, Арією, Гарцхвогом, королем Орином та їхніми незліченними радниками. Вони обговорювали нещодавні події й намагалися оцінити ситуацію, в якій опинились вардени. Під кінець маги влаштували сеанс зв’язку з королевою Ісланзаді, тож усі присутні повідомили її про те, що вардени захопили Драс-Леону. Найтяжче було сповістити про смерть Вірдена.
Розповідати про загибель одного з найдосвідченіших і наймогутніших магів довелось Ерагону. Почувши цю прикру звістку, королева похнюпилась і закусила губу. Вершник був дуже здивований такою реакцією, бо не думав, що Ісланзаді аж так добре знала Вірдена.
Поговоривши з королевою, Ерагон остаточно зіпсував собі настрій, оскільки безглузда смерть Вірдена стала здаватись йому ще безглуздішою..
«Якби я йшов першим, шипи простромили б мене, а не його, — міркував юнак, блукаючи табором. — А ще страшніше, що на місці бідолашного Вірдена цілком могла опинитись Арія».
Сапфіра хотіла скласти Ерагонові компанію, але врешті-решт вирішила повернутися на галявину біля його намету. «Якщо я вештатимусь між наметами, — подумала вона, — то тільки заважатиму варденам спати. А вони заслуговують на відпочинок». Але зв’язок із Вершником вона підтримувала, тож Ерагон знав: варто лиш покликати дракона, і той буде поруч за кілька секунд.