Вдячно глянувши на ельфійку, Вершник кинув піхви Брізінгра на те, що лишилося від його намету, здерся на спину Сапфіри по правій передній лапі й міцно обхопив її шию. Сідла не було, тож гостра луска дракона боляче вп’ялася юнакові в стегна. Це не надто приємне, але до болю знайоме відчуття нагадало Ерагонові його перший політ на Сапфірі.
— Нам знадобиться Дотдаерт, — гукнув юнак униз до Арії.
Та кивнула й помчала до свого намету, що перебував на іншому кінці табору.
За мить після цього Ерагон відчув, як у його свідомість пробує хтось пробитися. Це була не Сапфіра, тому Вершник швидко заходився зводити захист.
«Я хочу допомогти…» — зринув у його голові добре знайомий голос, і Ерагон упізнав Глаедра.
Вершник полегшено зітхнув, прибрав оборонні кордони й одразу ж відчув, як у його свідомість просочується нестримна ненависть до Торнака й Мертага. Це почуття було таке пекуче, що, здавалось, годне спопелити весь навколишній світ.
«Ерагоне, Сапфіро, — знову озвався Глаедр, — увійдіть у мою свідомість. І ти, Блодхгарме, і ти, Лауфіне, і решта ельфів. Дозвольте мені дивитись вашими очима й слухати вашими вухами. А я натомість скажу вам, що слід робити, і поділюся своєю силою, коли в цьому буде потреба».
Тим часом Сапфіра кинулася вперед і полетіла над рядами наметів у той бік, де бовваніла яскраво-червона туша Торнака. Ельфи поспішили слідом за нею, вражаючи всіх ворогів, що траплялися їм на шляху.
Червоний дракон іще й досі був на землі, і це давало Сапфірі певну перевагу. Не гаючи жодної секунди, вона зробила круте піке. Сапфіра хотіла зайти зі спини й зімкнути свої щелепи на шиї ворога. Але в останню мить Торнак помітив її наближення, люто загарчав і припав до землі. Тепер він нагадував мале цуценя, що готувалось до поєдинку з куди більшим суперником.
Ерагон устиг помітити, що сідло на спині Торнака порожнє. Та саме в цей час червоний дракон замахнувсь на Сапфіру своєю могутньою передньою лапою. Білі кігті, зблиснувши в темряві, зі свистом розітнули повітря.
Щоб ухилитись від удару, Сапфіра різко звернула вбік, знісши крилом один з варденських наметів. Земля й небо закружляли перед очима у Вершника химерним калейдоскопом, і він із жахом збагнув, що падає. Дивно, але, падаючи, він чомусь думав не про те, що може розбитись, а про те, як не поранитися Брізінгром, тому тримав меч у витягнутій руці.
«Малий!..»
«Летта!» — нарешті оговтався Ерагон і відчув різкий поштовх. Він більше не падав.
Роззирнувшись довкруги, юнак зрозумів, що висить у повітрі на відстані трьох метрів від землі. Сапфіра тим часом крутилась неподалік, намагаючись допомогти йому.
І в цю мить червоний дракон рикнув, випустивши цілий стовп вогню, від якого відразу ж зайнялося з десяток наметів. Вардени відчайдушно закричали. Рятуючись від полум’я, Ерагон насилу встиг прикрити рукою обличчя. Власне кажучи, магія захищала його від серйозних поранень, але жар був просто нестерпний.
«Зі мною все гаразд, — гукнув він усім, хто був із ним на зв’язку. — В атаку! Зупиніть їх!.. Зустрінемось біля намету Насуади».
Сапфірі ця ідея не дуже сподобалась, але вона слухняно змінила курс і пішла в повторну атаку на Торнака. Тим часом Ерагон зняв заклинання й одразу ж упав на землю між палаючими наметами, що викидали в небеса снопи жовтогарячих іскор.
Згораючи, шерсть пускала ядучий дим, і дихати було майже нічим. Дуже скоро Вершник закашлявся й закліпав повними сліз очима, не маючи змоги дивитись собі під ноги.
За сотню метрів від нього в нічних небесах зчепились у смертельному двобої Сапфіра й Торнак. Відчуваючи майже тваринний страх і рухаючись ледь не навпомацки, Ерагон побрів уперед, якомога ближче до тієї місцини, де боролися дві гігантські істоти, кожна з яких була завбільшки з будинок. Загалом, потикатись туди — було справжнє божевілля, та юнакові все одно здавалося, що він зможе хоч якось допомогти Сапфірі.
Переступаючи через спалені намети, Вершник молився, щоб Роран і Катріна були в безпеці. Зрештою, їхній намет стояв аж у протилежному кінці табору, але Торнак і ворожі солдати могли наскочити туди будь-якої миті.
— Ерагоне! — гукнула Арія, продираючись крізь палаючі руїни й тримаючи Дотдаерт у лівій руці.
Вістря списа було оповите тремтливим зеленим сяйвом, ледь помітним на тлі пожежі. Слідом за Арією поспішав Орик. Він мчав крізь язики полум’я так, ніби то були звичайнісінькі хмаринки туману. Судячи з усього, напад ворога застав гнома зненацька, бо він не встиг одягти ані сорочки, ані шолома. В одній руці Орик тримав закривавлений молот Волунд, а в іншій — невеличкий круглий щит.