— Дуже похвально. Я не маю сумнівів у жодному твоєму слові,— сказав король Орин. — Але вардени завжди діяли, у згоді з усіма своїми союзниками — людьми Сурди, нашим другом королем Ориком і гномами Беорських гір, а віднедавна ще й із ургалами на чолі з Нар Гарцхвогом, і з котами-перевертнями, — він кивнув убік Грімра, який і собі кивнув у відповідь королеві.— Не годиться, щоб солдати бачили, як ми привселюдно сперечаємось один з одним. Ти згоден?
— Звісно, згоден.
— Звісно… — повторив король Орин. — То чи можна сподіватися, що ти будеш обговорювати з нами всі важливі питання, як це робила Насуада? — спитав Орин і, не давши Ерагонові відповісти, продовжив: — Усі ми, — він обвів поглядом присутніх у наметі,— однаково ризикуємо в цій війні, тож нікому не сподобається, коли йому будуть нав'язувати чужу волю. Більше того, ніхто цього не допустить. А попри твої численні перемоги, Ерагоне, Убивце Тіні, ти надто молодий і недосвідчений. І ця недосвідченість може бути фатальною. Натомість у нас є перевага: ми багато років командували військами або принаймні бачили, як це роблять інші. Наш досвід може допомогти тобі обрати правильний шлях. Ми віримо в те, що разом нам буде легше здолати Галбаторікса.
Вершник чудово розумів, що Орин має рацію: він і справді був молодий і недосвідчений, йому й справді була конче потрібна допомога старих воєначальників. Але визнавати це йому дуже не хотілось, щоб не здаватися слабким.
— Я буду радитися з вами в разі потреби, — відповів Вершник, — але мої рішення, як і раніше, будуть належати тільки мені.
— Вибач, Убивце Тіні, але я не дуже в це вірю. Твої близькі стосунки з ельфами, — Орин кинув оком на Арію, — ні для кого не секрет. Крім того, тебе прийняли до клану Інгейтум, з чого випливає, що ти повинен підкорятися лідеру цього клану — королю Орику. Може, я й помиляюсь, але навряд чи твої рішення будуть належати тільки тобі.
— Спочатку ти радиш мені дослухатися до наших союзників, а тепер говориш щось цілком протилежне. Чи ти бува часом не хочеш, щоб я слухав тільки тебе? — Ерагон починав не на жарт дратуватися.
— Я б хотів, щоб твій вибір був зумовлений інтересами нашого народу, а не інших рас!
— Так було завжди, — похмуро відповів Ерагон. — І так завжди буде. Звісно, я належу до варденів і до клану Інгейтум. Та попри це, я безмежно відданий і Сапфірі, і Насуаді, і своїм родичам. Так само, як і ви, ваша величносте, я маю безліч зобов’язань, але моя найголовніша мета — перемога над Галбаторіксом та Імперією. Так було завжди, і якщо мої зобов’язання будуть суперечити моїй меті, то я надам перевагу саме їй. Коли хочете, можете ставити під сумнів мої рішення, але не мої мотиви. Крім того, був би вам дуже вдячний, якби ви перестали натякати на те, що я зраджую свій народ!
Орин насупився, його щоки почервоніли, і він уже хотів був відповісти образою на образу, та зробити це завадив гучний дзенькіт — то роздратований Орик гупнув своїм молотом по щиту.
— Годі плести дурниці! — обурено вигукнув він. — Ви сваритесь через тріщинку в підніжжі, тим часом на нас ось-ось упаде ціла гора!
Орин насупився ще дужче, але втримався від продовження неприємної розмови. Натомість він узяв зі столу кубок вина й відкинувся на спинку крісла, недобрим поглядом зиркаючи на Ерагона.
«Він тебе просто ненавидить», — буркнула Сапфіра.
«Або мене, або те, що я роблю. Так чи інакше, я йому заважаю, а отже, доведеться за ним наглядати».
— Перед нами стоїть просте питання, — мовив Орик. — Що нам робити тепер, коли Насуада в полоні? — він поклав молот на стіл і звів свою вузлувату руку над головою: — Мені здається, що, загалом беручи, нічого не змінилось. Якщо ми не хочемо визнавати поразку й іти на перемир’я, нам залишається тільки одне: наступати на Урубейн так швидко, як тільки це можливо. Насуада не збиралася власноруч знищити Галбаторікса. Це ваша місія, — кивнув Орик на Ерагона й Сапфіру, — ваша й ельфів. А щодо нас, то ми зайшли надто далеко… Ясна річ, нам дуже бракуватиме Насуади, проте ми готові продовжити шлях без неї. Вона хотіла цього, це її мета. І якби вона зараз була разом з нами, то навряд чи зробила б якийсь інший вибір. Ми повинні вирушити до Урубейна. Ото й усе. Тут більше нема чого вирішувати.
Усі присутні дуже уважно слухали Орика. Один лиш Грімр бавився кинджалом із чорним клинком. Здавалося, ця розмова була йому геть нецікава.
— Я згодна, — сказала Арія. — Іншого вибору в нас нема.
— Гном каже діло, — схилив свою велику голову Гарцхвог, аж по стінах намету пробігли химерні тіні.— Ургалгра залишається з варденами, допоки військом керуватиме Вогнемеч. На чолі з ним та з Вогнеязикою ми змусимо безрогого зрадника Галбаторікса повернути нам усі борги.