Тільки тепер Ерагон згадав, що Насуада не пояснила ні ургалам, ні котам-перевертням, що являє собою Ніермен.
«Ну що ж… — подумав він, — нічого не вдієш».
І Вершник вирішив розповісти Гарцхвогу про Дотдаерт, змусивши всіх присутніх дати клятву прадавньою мовою, що вони ніколи не говоритимуть про чарівний спис із невтаємниченими особами. Дехто почав невдоволено буркотіти, але врешті-решт усі погодились, навіть кіт-перевертень. Можливо, спроба приховати Дотдаерт від Галбаторікса й була справжнім безглуздям, але Ерагон усе одно вважав, що розповідати про нього кому завгодно аж ніяк не годиться.
Коли останній із присутніх склав присягу, Вершник узяв слово.
— По-перше, — сказав він, — у нас є Дотдаерт. І це значно більше, ніж ми мали раніше. По-друге, я не збираюсь битися з Мертагом і Галбаторіксом одночасно і, власне кажучи, ніколи й не збирався. Діставшись Урубейна, ми виманимо Мертага з міста, а потім оточимо його, навіть якщо для цього знадобиться ціла армія включно з ельфами. Ми захопимо його в полон або вб’ємо, якщо він не захоче здаватися, — юнак обвів поглядом присутніх, намагаючись зрозуміти, чи справляють його слова належне враження. — По-третє, ви повинні вірити в це всім своїм серцем! Галбаторікса можна здолати, яким би могутнім він не був. Нехай він захищатиме себе тисячами заклять — у нас достатньо знань, щоб створити нове закляття, здатне його порішити. Можливо, його створю я, може, хтось із ельфів або з членів Ду Врангр Гата. Я знаю, Галбаторікс здається непереможним, але в кожній кольчузі можна знайти шпарину, щоб встромити туди свій кинджал і знищити ворога.
— Якщо це не вдалося зробити старим Вершникам, то які шанси є в нас? — спитав король Орин.
— Можливо, їх взагалі нема. У житті нічого не можна передбачити напевне, а у війні тим паче. Однак маги п’яти рас зобов’язані об’єднати свої зусилля й спробувати вбити його. Якщо в нас нічого не вийде — Галбаторікс буде правити стільки, скільки йому заманеться, — Ерагон розвів руки, тримаючи їх догори долонями.
У наметі запанувала мертва тиша.
— Дозвольте мені сказати, — несподівано озвався Роран зі свого кутка.
Присутні здивовано перезирнулись.
— Говори, Міцний Молоте, — дозволив Орик, хоч це й не дуже сподобалось королю Орину.
— А скажу я ось що, — почав Роран. — Ми пролили надто багато крові й сліз, щоб повертати назад. Наше повернення означатиме неповагу до загиблих воїнів, а також до тих, хто їх пам’ятає. Можливо, це буде битва самих богів, але я битимусь доти, доки боги не зітнуть мені голову, або доки я не постинаю голови їм. Дракон може вбити десять тисяч вовків, якщо ті нападатимуть поодинці, але, об’єднавшись, десять тисяч вовків пошматують дракона на клапті.
«Іще чого…» — пирхнула Сапфіра до Ерагона. Роран сумно посміхнувся й продовжив:
— До того ж, у нас є свій дракон. Вибір за вами. Але особисто я збираюсь дійти до Урубейна й кинути виклик Галбаторіксу, навіть якщо мені доведеться зробити це самому…
— Не доведеться, — перебила його Арія. — Я кажу це від імені королеви Ісланзаді. Наш народ підтримає тебе!
— І наш теж! — голосно вигукнув Гарцхвог.
— І наш, — кивнув Орик.
— І наш, — мовив Ерагон, сподіваючись, що його слова пролунають впевнено.
Запанувала тиша, і всі четверо звернули свої погляди на Грімра.
— Ну, ми теж будемо з вами, — зітхнув кіт, трохи повагавшись. — Хтось же має нечутно пробиратися крізь ворожі кордони… Гноми навряд чи з цим упораються, он як вони брязкають підковами своїх чобіт…
Орик звів брови, проте якщо й образився, то йому вдалося добре це приховати.
— Отже, усі ми продовжуємо шлях до Урубейна, — підсумував Орин і потягнувся за пляшкою, щоб наповнити свій спорожнілий кубок.
БЕЗКІНЕЧНИЙ ЛАБІРИНТ
Ерагон та решта учасників наради ще якийсь час обговорювали подальші практичні дії: зв’язок і звітність, тобто хто й кому має доповідати, розподіл обов’язків, перестановку захисних кордонів і вартових у таборі, щоб запобігти новим нападам Торнака чи Шруйкана, план здобуття нової амуніції й побутових речей для тих варденів, чиї пожитки згоріли або були розчавлені драконами під час бою. Під кінець наради всі присутні згодилися нікому не розповідати про те, що сталося з Насуадою, аж до наступного дня, бо зараз було значно важливіше дати воїнам перепочинок.
Залишалося ще одне питання, якого вони так і не ризикнули торкнутися: чи варто спробувати врятувати Насуаду. Усі розуміли, що зробити це можна лише після захоплення Урубейна. Але на той час Насуада вже може бути або мертва, або смертельно поранена, або назавжди прикута до Галбаторікса прадавніми заклинаннями. Тому учасники наради взагалі уникали цієї теми, так, ніби вона була заборонена.