Та як би там не було, думки про Насуаду вперто не покидали голову Ерагона. Принаймні щоразу, коли він заплющував очі, йому ввижалася одна й та сама жахлива картина: Мертаг б’є дівчину, потім її хапають лускаті лапи червоного дракона, який за мить важко здіймається в небеса. Цей спогад мучив Вершника й підточував його, ніби тяжка хвороба, і він нічого не міг із ним удіяти.
Після завершення наради Ерагон підкликав до себе Рорана, Джормандера й Арію. Вони мовчки ішли за ним аж до його намету.
— Гадаю, рада старійшин іще добряче попсує тобі кров, — мовив Джормандер. — Вони думають, що ти маєш менше досвіду в політичних питаннях, ніж Насуада, і спробують цим скористатися.
Довговолосий воїн виглядав аж надто спокійним, проте Вершник підозрював, що в його душі лютує справжнісінька буря.
— Не думаю, — коротко відповів Ерагон.
— І все-таки тобі доведеться докласти чималих зусиль, щоб виглядати гідно, — схилив голову Джормандер. — Чимось я спробую тобі допомогти, але від того, як ти себе зарекомендуєш, залежатиме значно більше. Якщо ти дозволиш їм впливати на твої рішення, вони будуть вважати, що посіли місце Насуади замість тебе.
Вершник збентежено глянув на Арію й Сапфіру.
«Не турбуйтесь дарма, — мовив дракон до всіх, — доки я наглядаю за Ерагоном, ніхто не наважиться його ошукати».
Після цього вони ще трохи поговорили, і Арія та Джормандер вийшли з намету. Ерагон і Роран залишились удвох.
— Слухай, а ти часом не жартував, коли говорив про те, що це буде битва богів? — Ерагон узяв Рорана за плече.
— Та ні…— здивовано зиркнув на нього Міцний Молот. — Ти, Мертаг і Галбаторікс — ви троє надто могутні, щоб хтось із простих смертних міг вас здолати. Ясна річ, навряд чи це правильно, я б навіть сказав, що це несправедливо. Але так є. Ми всі почуваємось мурахами під вашими чобітьми. Ти хоч уявляєш, скільки людей ти сам відправив на той світ?
— Дуже багато…
— Ото ж то й воно… І я радий, що ти б’єшся на нашому боці, радий, що можу назвати тебе своїм братом. А все ж таки мені страх як хочеться, щоб у цій війні наша перемога не залежала від Вершників, ельфів чи магів. Сила — це влада, а вона руйнує світову рівновагу.
Роран помовчав і вийшов з намету.
Вершник присів на свій лежак. Було таке відчуття, ніби його вдарили в груди. Він іще довго думав над словами кузена, аж доки йому не здалось, що мозок може ось-ось вибухнути від напруги. Тоді він устав і вийшов надвір.
Побачивши його, шестеро Нічних Яструбів посхоплювались на ноги й брязнули зброєю, готові супроводжувати Вершника, куди б той не пішов. Ерагон жестом наказав їм лишатись на місці. Загалом, він був проти такої чисельної охорони, але Джормандер наполіг, щоб відтепер його захищали не тільки Блодхгарм та ельфи, а ще й охоронці Насуади.
— Обережність ніколи не буває зайвою, — рішуче сказав він, і Вершникові не залишалось нічого іншого, як погодитись, хоч йому страшенно не подобалось, що за ним безугавно спостерігатиме так багато сторонніх очей.
Проминувши охорону, юнак поспішив до того місця, де, згорнувшись клубком, лежала Сапфіра. Коли Ерагон наблизився, дракон розплющив одне око й підняв крило, щоб той міг залізти під нього й примоститися біля теплого живота.
«Малий…» — лагідно мовила Сапфіра й завуркотіла.
Вершник сидів біля неї, слухаючи це вуркотіння й м’яке дихання її могутніх легень. За його спиною розмірено здіймався й опускався Сапфірин живіт.
Раніше цього було цілком досить, щоб Ерагон заспокоївся, але зараз… Зараз розум ніяк не міг спекатися настирливих думок, пульс вицокував у шаленому ритмі, а руки й ноги зробились надто гарячі.
Юнак вирішив нічого не казати про свої муки, аби зайвий раз не турбувати дракона. Той і так був виснажений двома сутичками з Торнаком. Невдовзі він заснув. Його вуркотіння поступово вщухло, і тепер тишу порушувало тільки рівне дихання.
Юнак і собі спробував заснути, проте думки вперто не давали йому спокою. У голові крутилося одне й те саме: тепер він командир варденів. Він, наймолодший член бідної фермерської родини, тепер очолює другу за чисельністю армію в усій Алагезії. Усе це здавалося йому якоюсь помилкою — немовби доля бавилася з ним, поступово заманюючи в невідому пастку, із якої не буде виходу. Він ніколи не прагнув такої високої посади. Але що тепер удієш…
«Цікаво, — думав Вершник, — чому все-таки Насуада вирішила обрати своїм наступником саме мене? Невже вона й справді вважала, ніби я гідний посісти її місце? Чому не Джормандер? Адже він із варденами вже кілька десятків років, він знає військову стратегію значно краще за мене».