А потім він згадав, як Насуада відчайдушно згодилась на союз із ургалами, попри ту ненависть, яка існувала поміж двома народами, і попри те, що саме ургали вбили її батька.
«Чи зміг би я вчинити так само? — питав він сам себе. — І чи зможу я приймати схожі рішення тепер, якщо вони знадобляться для того, щоб знищити Галбаторікса?»
Ерагон не був у цьому впевнений.
Він заплющив очі й спробував зосередитись на власному диханні, рахуючи видихи до десяти. Та зробити це було досить важко: кожні кілька секунд його відволікала якась нова думка, й він часто збивався з ліку. Час минав. Тіло Вершника поволі побороло напругу, і він побачив яскраві видіння, що, постійно змінюючись, пливли перед його очима.
Це були ніби уламки найрізноманітніших подій упереміш з похмурими й тривожними відголосами вчорашнього дня. Частина з них лишала по собі солодкий і водночас гіркий присмак, коли спогади про минуле й мрії про те, що могло б статися, спліталися, мов гілля химерних дерев.
А потім видіння Вершника зненацька пішли брижами, так, ніби гладіні озера торкнувся легкий вітрець. Образи стали чіткі, майже реальні — здавалося, що до будь-якого предмета можна доторкнутись рукою. Спливло ще кілька секунд, і все довкола Ерагона розчинилось — він раптом опинився в іншому часі й іншому просторі, що був водночас і знайомий, і чужий.
Вершник розплющив очі, але видіння так нікуди й не зникло, затьмарюючи навколишній світ. Це був незвичайний сон…
Перед ним лежала темна й безлюдна рівнина, розділена на дві частини рікою, що повільно несла свої води на схід. У місячному сяйві вона здавалась якоюсь срібною стрічкою… Цією невідомою рікою плив величний корабель із високими щоглами. Його білосніжні вітрила були підняті й готові до далекого плавання… Під одним із бортів стояли шеренги воїнів, тримаючи списи напоготові, а між ними сновигали двоє людей, чиї обличчя були сховані під каптурами. Навколо линув запах, схожий на той, що стоїть у пору цвітіння над тополиними гаями й вербником. Саме з таким запахом, здавалось Вершникові, душу назавжди покидає смуток. А потім хтось болісно скрикнув. Десь високо-високо в небесах зблиснула луска, і почався неймовірний хаос, в якому годі було щось розібрати.
Далі все зникло, все, окрім тиші й непроглядної темряви.
Зір Ерагона прояснився. Він знову побачив перед собою крило Сапфіри. Остаточно оговтавшись, юнак відчув, що по його щоках течуть дрібні теплі сльози. Та він не міг зрозуміти, чому це видіння так сильно його розхвилювало.
«Може, я щось передбачив? — спитав він сам себе. — Може, цієї миті справді щось сталося? Щось таке, що дуже важливе для мене?»
Про сон після такого не могло бути й мови. Тривога охопила Вершника з новою силою. Вона налітала на його свідомість, ніби гігантський щур, кожен укус якого був отруйний.
Урешті-решт, він обережно вибрався з-під крила Сапфіри й попрямував назад до свого намету.
Побачивши його, Нічні Яструби, як і минулого разу, звелись на ноги.
— Ти щось шукаєш, Убивце Тіні? — спитав їхній командир, міцний чолов’яга з кривим носом.
Ерагон насилу згадав, що його звати Гарвен і що Насуада казала, ніби він колись втратив здоровий глузд, перевіряючи думки ельфів. Тепер же чолов’яга виглядав цілком здоровим, хоч і мав дещо замріяний погляд. В інакшому разі Джормандер ніколи б не дозволив йому обійняти свою колишню посаду.
— Ні, капітане, — відповів Ерагон, намагаючись говорити якомога тихіше. Він підійшов до Гарвена майже впритул: — А скільки Нічних Яструбів загинуло цієї ночі?
— Шестеро. Власне кажучи, уся варта. Але за кілька днів ми знайдемо їм гідну заміну. Більше того, нам будуть потрібні новобранці, бо ми хочемо подвоїти вашу охорону.
— Навіщо?
— Нам не вдалося врятувати її, Убивце Тіні. Якби нас було більше, можливо… — у стриманому погляді Гарвена спалахнули іскорки болю.
— Нам усім не вдалось її врятувати, — відповів Ерагон. — І якби вас тоді було більше, то просто більше загинуло б…
Чоловік закашлявся й кивнув головою. На його обличчя впав біль.
«Це я не зміг врятувати її», — подумав Ерагон, заходячи до свого намету.
Він був васалом Насуади, тож захищати її — його прямий обов’язок. Вершник мав дбати про безпеку дівчини навіть більше, ніж самі Нічні Яструби. І що? Його допомога знадобилась їй усього один-єдиний раз, і він не зміг її врятувати…