Вершник подумки проклинав себе. Як васал Насуади, він повинен був негайно ж прийти їй на допомогу, все інше — почекало б. Але Вершник знав — Насуада навряд чи зраділа б, якби дізналася, що він покинув пост командира варденів заради її порятунку.
У неї була мета, якій вона присвятила все своє життя, і ніщо, навіть власні страждання й смерть не важили тут нічого. Ерагон знову лайнувся і почав міряти кроками намет:
«Я — командир варденів».
Тільки тепер, коли Насуада зникла, Вершник збагнув, що вона стала для нього чимось більшим, ніж просто повелителькою. Вона стала його другом, і він відчував нестримне бажання захищати її. Але спроба зробити це могла коштувати варденам поразки у війні.
«Я — командир варденів», — іще раз подумки сказав він.
Ерагон подумав про всіх людей, за чию долю він тепер відповідав: про Рорана й Катріну, про інших мешканців Карвахола, про сотні воїнів, пліч-о-пліч з якими він бився, про решту армії — про гномів, котів-перевертнів і навіть про ургалів. Тепер він очолював їх і мав приймати тільки правильні рішення, щоб якомога швидше здолати Галбаторікса й Імперію.
Серце Ерагона знову почало прискорено битись, його зір затуманився. Він став і сперся на жердину посеред намету, потім витер з чола піт. Йому дуже хотілося з кимось поговорити, і він уже вирішив знову піти до Сапфіри, але в останню мить передумав. Дракону треба було відпочити, а не слухати його скімлення. Арію й Глаедра Вершник теж не хотів обтяжувати своїми проблемами, та й навряд чи вони допомогли б їх вирішити. Більше того, в пам’яті ще й досі зринала неприємна розмова з Глаедром, тож не було жодних гарантій, що він погодиться стати вдячним і співчутливим слухачем.
Тоді Вершник продовжив свій монотонний рух по колу: три кроки вперед, поворот, три кроки назад і знову все спочатку… Він загубив пояс Белотха Мудрого. Він дозволив Мертагові й Торнаку захопити Насуаду в полон. І після цього йому доручили очолити варденів…
Ці думки безугавно крутились у голові, а тому тривога зростала з кожною секундою. Юнакові здавалося, ніби він потрапив у безкінечний лабіринт, за кожним поворотом якого на нього чекають жахливі монстри.
Під час наради Ерагон наговорив купу красивих слів, у які повірили Орик, Орин і всі інші, але він і досі не мав ані найменшого уявлення про те, як варденам перемогти Галбаторікса.
«Я б не зміг урятувати Насуаду, навіть якби спробував це зробити, — в розпачі думав Ерагон, відчуваючи весь тягар покладеної на нього місії. — Чому це сталося саме з нами?» Вершник зупинився і впав на коліна, обхопивши руками потилицю.
— Це неможливо зробити… Це неможливо зробити…, — гарячково шепотів він, стоячи навколішки й розхитуючись туди-сюди.
Відчай Вершника був такий глибокий, що він усерйоз подумав про те, щоб звернутися з молитвою про допомогу до бога гномів Гунтери, як він це вже робив раніше. Перекласти свої турботи на когось сильнішого, довірити йому свою долю й долю тих, кого він любив, було б тепер неабияким полегшенням.
Та молитва, здавалось, застрягла Ерагонові в горлі. Як не крути, а він відповідав тепер за долі багатьох людей, байдуже, подобалось йому це чи ні, і було б геть неправильно перекладати цю відповідальність на когось іншого, навіть якщо це божество.
Найбільше Вершника дратувало те, що в нього не було плану. Він вірив у те, що зможе повести за собою варденів, але навіть не підозрював, як захопити Урубейн і прикінчити Галбаторікса. А крім володаря Імперії, був ще й Мертаг, одна думка про бій з яким прискорювала пульс юнака ледь не вдвічі. Битися з ними по-чесному — це вірна смерть… Спробувати захопити їхню свідомість? Але де взяти стільки енергії?
Ерагон стиснув пальцями потилицю, з усієї сили намагаючись вигадати бодай щось, і раптом згадав пораду, яку йому дав свого часу в Тейрмі Солембум. Тоді кіт-перевертень говорив десь так:
— Слухай мене уважно, і я розкажу тобі про дві важливі речі. Коли знадобиться зброя, пошукай її між корінням дерева Меноа. А коли тобі здасться, що власних сил бракує для подвигу, іди до скелі Кутіан і скажи перед нею своє ім’я, щоб відкрити Склеп Душ.
Розповідь про дерево Меноа виявилась чистою правдою — під ним Ерагон знайшов зоряну руду, з якої йому викували меч. Схоже, тепер настав час скористатися й другою порадою Солембума.
«Коли ж, як не зараз, — гарячково думав Ерагон. — Я в повному розпачі, а мої сили здаються такими жалюгідними…»
Залишалася тільки одна проблема — Вершник не мав ані найменшого уявлення про те, де перебуває скеля Кутіан разом зі своїм Склепом Душ.